Чорний формений піджак башара лежав на твердому кріслі поблизу, на ньому — швацьке приладдя у малій відкритій коробочці. На манжеті піджака можна було розгледіти старанно залатану дірку.
Сам собі зашиває.
Такого вона від знаменитого Майлса Теґа не сподівалася. Якби раніше про це задумалася, то вирішила б, що це входить до обов’язків Патріна.
— Шванг’ю впустила напасників, чи не так? — спитав Дункан.
— Це зробили її люди. — Люцілла не приховувала гніву. — Вона задалеко зайшла. Угода з тлейлаксу!
— Патрін її вб’є?
— Не знаю, і мені байдуже до цього!
За дверима гнівно озвалася Шванг’ю, її голос був гучним і дуже виразним:
— Ми маємо просто чекати, башаре?
— Можеш іти, як тільки забажаєш. — Це був Теґ.
— Але ж я не можу ввійти до південного тунелю!
Шванг’ю говорила роздратовано. Люцілла чомусь була певна, що стара поводиться так навмисне. Що вона планує? Теґ мусить бути дуже обережним. Він вчинив мудро, показавши Люціллі прогалини в контролі Шванг’ю, але не дослідив ще всіх її ресурсів. Люцілла міркувала, чи не слід їй залишити Дункана тут і піти до Теґа.
— Можеш іти, але не раджу тобі повертатися до свого помешкання, — відповів Теґ Шванг’ю.
— Чому ні? — Голос Шванг’ю звучав так, наче для неї це було несподіванкою, справжньою несподіванкою, і вона не дуже добре це приховувала.
— Хвилиночку, — сказав Теґ.
Люцілла почула якісь далекі крики. Поблизу пролунав гучний вибух, тоді ще один, дальший. З одвірка Теґової вітальні здійнялася курява.
— Що це було? — Шванг’ю спитала надто голосно.
Люцілла перемістилася так, щоб стояти між Дунканом і стіною, яка прилягала до коридору.
Дункан пильно вдивлявся у двері, його тіло було готове до оборони.
— Перший вибух був тим, чого я чекав, — це знову Теґ. — А другий, боюсь, тим, чого не чекали вони.
Поблизу прозвучав свист, достатньо гучний, щоб заглушити все сказане Шванг’ю.
— Усе, башаре! — Патрін.
— Що відбувається? — зажадала Шванг’ю.
— Перший вибух, дорога Превелебна Мати, — це твоє помешкання, знищене напасниками. Другий вибух — це ми знищили напасників.
— Я саме отримав сигнал, башаре! — знову Патрін. — Маємо їх усіх. Спустилися з не-корабля човником, як ти й передбачав.
— Корабель? — Теґів голос був повний гнівної вимоги.
— Знищений у мить проходження через просторову складку. Ніхто не вцілів.
— Ви дурні! — заволала Шванг’ю. — Знаєте, що наробили?
— Я виконав наказ захищати цього хлопця від будь-якого нападу, — промовив Теґ. — До слова, хіба в цей час ти не мала бути у своєму приміщенні?
— Що?
— Полювали на тебе, коли підривали твоє помешкання. Тлейлаксу дуже небезпечні, Превелебна Мати.
— Я тобі не вірю!
— Пропоную тобі глянути самій. Патріне, пропусти її.
Слухаючи, Люцілла зрозуміла не лише вимовлені вголос слова, а й безмовні аргументи. Ментатові-башару довіряли тут більше, ніж Превелебній Матері, і Шванг’ю це знала. Її охопив відчай. Розумним було б підказати їй, що її житло знищене. Та вона могла не повірити. На чільне місце у свідомості Шванг’ю вийшла думка, що і Теґ, і Люцілла здогадалися про її участь у нападі. Годі й казати, скільки ще людей збагнули це. Патрін, вочевидь, знав.
Дункан вдивлявся у зачинені двері, ледь схиливши голову праворуч. На його обличчі вимальовувався зацікавлений вираз, наче він бачив крізь двері і справді стежив за людьми зовні.
Шванг’ю заговорила, якнайретельніше контролюючи голос.
— Не вірю, що моє приміщення зруйновано. — Знала, що Люцілла слухає.
— Є лише один спосіб упевнитися, — промовив Теґ.
«Спритно!» — подумала Люцілла. Шванг’ю не могла ухвалити рішення, не маючи певності, чи тлейлаксу не повелися по-зрадницьки.
— Тоді чекатимеш мене тут! Це наказ! — Люцілла почула шелест одягу Шванг’ю. Превелебна Мати вийшла.
«Дуже поганий емоційний контроль, — подумала Люцілла. Однак те, що вона довідалася про Теґа, стурбувало її не менше. — Він це зробив!» Теґ вивів Превелебну Матір з рівноваги.
Двері перед Дунканом розчинилися. Там стояв Теґ з рукою на клямці.
— Швидко! — наказав він. — Мусимо покинути Твердиню, перш ніж вона повернеться.
— Покинути Твердиню? — Люцілла не приховувала шоку.
— Швидко, кажу! Патрін приготував нам шлях.
— Але я мушу…
— Нічого не мусиш! Іди так. Підеш зі мною, інакше нам доведеться забрати тебе.
— Я справді думаю, що могла б узяти… — Люцілла не договорила. Перед нею постав новий Теґ, і вона знала, що він не погрожував би їй, якби не був готовий виконати цю погрозу.
— Гаразд, — погодилася вона. Взяла Дункана за руку і слідом за Теґом вийшла з його помешкання. Патрін стояв у коридорі, дивлячись праворуч від себе.
— Вона пішла, — сказав він. Глянув на Теґа. — Знаєш, що робити, башаре?
— Пат!
Досі Люцілла не чула, аби башар називав свого ординарця зменшеним іменем.
Патрін вищирився у блискучій повнозубій усмішці.
— Даруй, башаре. Хвилювання, знаєш. Ну, то залишаю вас. Маю виконати свою роль.
Теґ помахом показав Люціллі та Дункану коридор праворуч. Вона підкорилася і почула, як Теґ іде відразу ж за нею. Дунканова долоня в її руці була вогкою. Він вивільнив руку і, не озираючись, пішов поруч із Люціллою.
Двоє Теґових людей стерегли ліфт на силових підвісках при кінці коридору. Він кивнув їм.
— Нікого більше не пропускати.
— Добре, башаре, — відповіли вони в унісон.
Увійшовши в ліфт із Дунканом і Теґом, Люцілла зрозуміла, що вибрала сторону в суперечці, перебіг якої не до кінця розуміла. Відчувала рухи політики Сестринства як швидкий водний потік навколо себе. Зазвичай цей рух був лагідною хвилею, що омивала береги, та зараз вона передчувала могутній і нищівний приплив, що от-от накотиться на неї.
Коли вони опинилися в сортувальній камері південного бункера, Дункан заговорив.
— Нам усім слід мати зброю, — сказав він.
— Невдовзі матимемо, — відповів Теґ. — Сподіваюся, ти готовий убити кожного, хто намагатиметься нас затримати.
***
Значущий факт такий: жодної жінки Бене Тлейлакс ніколи не бачили поза межами захисту їхніх серцевинних планет. (Гібридів-лицеплясів, що симулюють жінок, не рахуємо). Тлейлаксу приховують своїх жінок, аби вони не потрапили в наші руки. Такий наш перший висновок. Отже, саме в їхніх яйцеклітинах міститься те, що Пани Тлейлаксу стережуть як свою найбільшу таємницю.
— Нарешті ми зустрілися, — сказала Тараза.
Дивилася через два метри відкритого простору, що розділяв крісла — її й Телвіта Ваффа. Аналітики запевнили Таразу, що цей чоловік є тлейлаксанським Паном Панів. Така дрібна ельфійська фігурка, і має таку велику владу. Вона перестерегла себе, що слід відкинути упередження стосовно вигляду.
— Дехто не повірив би, що це можливо, — відповів Вафф.
«У нього писклявий і слабкий голос», — зауважила Тараза. Ще одна річ, яку слід міряти за іншими стандартами.
Вони перебували в нейтральному місці, на не-кораблі Гільдії. Монітори Бене Ґессерит і Тлейлаксу обліпили цей корабель, як хижі птахи остов туші. (Гільдія запобігала перед Бене Ґессерит, прагнучи умилостивити їх. «Ви заплатите». Гільдія знала. Раніше від неї уже вимагали плати). Мала овальна кімната, де вони зустрілися, була традиційно оббита міддю і «захищена від шпигування». Тараза ні на мить цьому не повірила. Також припускала, що скріплені меланжем зв’язки між Гільдією та Тлейлаксом і досі діють на повну силу.