Довго копав-розгрібав, здалося — цілу вічність. І на метр ще не вигріб яму, як побачив те, що шукав. “Тут!”
Сили покинули Гордія. Не встаючи з колін, він знову заплакав — жалісно, але з полегшенням.
А треба ж підводитись. Треба йти кликати на допомогу людей…
Повз них, виючи і блискаючи мигавкою, промчалася машина “швидкої допомоги”. Ваня встиг помітити у вікні Олега Максимовича і Льоню. Вчитель похмуро позирав перед собою, морщився. А Льоня, побачивши Ваню, одчайдушно замахав руками в бік Клинців, які машина буде минати, і назад, у бік Березівки. Потім “швидку допомогу” заволокло хмарою пилюки.
— Що ти накоїв, признавайся?! — закричав Ваня на Ерпіда. Той уже стояв біля нього на узбіччі гравійки і злегка ворушив вусами-антенами. — І Льоню і вчителя повезли до лікарні!
— То й що? Хай з’їздять. Не варто хвилюватися, витрачати стільки енергії. Твої електричні поля різко зросли.
“Забирався б ти… Залізяка чортова! Нав’язався на мою голову…” — хотів вилаятись Ваня. Але Ерпід вловив його думки і спокійно мовив:
— Мислення твоє зараз недостовірне. В голові сумбур, панують емоції. Треба заспокоїтись.
— Сумбур… Емоції… - сказав Ваня ще досить голосно, але почав відчувати, що поступово заспокоюється. — Я жива людина, а не купа заліза, як ти.
- Інформація про мене недостовірна. Серед мого металу заліза майже нема. Я складна електронна машина.
— Завів шарманку… Якщо ти машина, то і залишайся машиною. І нічого совати носа туди, куди тебе не просять.
І зовсім уже мляво ворухнулося у Вані в голові: “А може, кинути цього Ерпіда, збігати додому, сказати про Льоню? І про діда…”
— Завів шарманку… Совати носа, куди не просять… — мимрив сам “собі Ерпід, ніби хотів краще запам’ятати.
Ось натужно проревла семитонка з повним кузовом картоплі. В кабіні крім шофера сиділо ще двоє людей, і Ваня не піднімав руки. Та хоча б і була машина вільна, голосувати не варто: вона везла картоплю на залізничну станцію.
Потім пройшли ще дві вантажні машини з картоплею, і Ерпід не витримав:
— Чому, Ваня, не ловиш машину?
— Тому, що закінчується на “у”. Нам у Мінськ треба, а не в райцентр, на станцію. Там картоплю у вагони перевантажують і везуть у великі міста… Знаєш, скільки тисяч тонн треба картоплі, капусти, огірків, помідорів, щоб нагодувати мільйонне місто? А ще ж і на зиму треба запаси зробити… І взагалі, ти хоч знаєш, що людям треба їсти, щоб жити? Багато всяких продуктів треба з рослин, і м’ясо-молочних, і риби? Щоб їх роздобути, треба цілий рік працювати — ось як! — черконув Ваня пальцем по горлі.
— У вас нерозумна трата часу. Замість того, щоб розвивати свої розумові здібності, ви боретеся за існування.
— А у вас хіба не так?
— Не так. У нас енергію люди… Вважай, що і в нас люди… Енергію наші люди засвоюють від сонця, від його променів.
— А вночі як?
— У нас нема ночі. Одне сонце заходить, друге сходить.
— Два сонця?! Си-и-ила… У нас так само, Льоня казав, рослини засвоюють енергію сонця і всякі продукти, речовини виробляють, запасають. Фотосинтез називається, чи що… Ми цього ще не проходили… Ха-ха, так у вас що — люди зелененькі, з листочками? Ходять, гілками помахують?
— Коли молоді, то трохи зеленуваті. А вже дорослі — спілі, не такі зелені.
— Ой, комедія… Так що, ваші зеленці ніколи не сплять, не відпочивають?
— У вас дві півкулі мозку і в зеленців дві. Тільки в них значно більші, у них ніби подвійний мозок.
— Спарований мозок, чи як?
— Хай буде спарований. Тому і голови й зеленців роздалися вшир, не такі круглі, як ваші. Один мозок працює, другий відпочиває, потім навпаки. Сонця в нас неоднакові, і кожен мозок пристосовує організм до свого сонця. А під час перезмінки працюють відразу обидва мозки. Тоді і народжуються всякі великі наукові відкриття і робляться винаходи.
Наближалася ще одна машина, з капустою. Ваня голосував їй і на Ерпіда показував, але вона не зупинилася.
Загальмувала тільки наступна, з морквою. Крім шофера, в кабіні нікого не було, і Ваня зрадів: пощастило.
Молодий веселий шофер сплигнув на землю, обійшов машину спереду.
— Куди вам треба? — запитав і присів навпочіпки, зробив з пальців “козу рогату” і полоскотав Ерпіду живіт: — Вусі, бусі, бусі!
Сталося неймовірне. Ерпід увігнувся, навіть ручками прикрив те місце, де був пупок, і зареготав, як дитя.
Шофер від несподіванки присів у пилюку.
Ваня так само розгубився, але швидко опанував себе.
— У Мінськ ми. Дуже поспішаємо, не можемо автобуса чекати!
— Живий експонат?! Зліт юних техніків, чи що? Дивись, він мені лампочками підморгує! — Шофер поволі встав, струсив пилюку із штанів.
— Дядечку, запізнюємося ми! Виручайте! — як не молив Ваня, але нічого більш не тлумачив.
— До райцентру можу. До магазину моркву везу. Хочеш похрумкати? — Хлопець взяв з кузова дві великі морквини, подав Вані.
— Щасливої дороги! — раптом сказав Ерпід.
Шофер уже йшов сідати за руль і знову повернувся до них.
— Це він сказав?! — хлопець зробив губами “уф-ху-у…”, похитав головою. — І треба ж таке видумати! Ай-я-яй, ну і головасті діти пішли. Чий же ти будеш?
Ваня сказав.
— Знаю, знаю Олексія Гордійовича… Привіт батькам геніальних дітей!
Машина ревнула, ривком зрушила з місця. “Хе, а що ти сказав би, коли б знав усе?” — подумав Ваня.
— Мені він сподобався, я записав його, — сказав Ерпід.
— Не спиш у шапку. Молодець… Давай руку.
Ерпід простягнув йому руку і сказав:
- Інформацію не зрозумів. Чому в шапку? Зеленці не сплять, то чому повинен спати їхній Ерпід?
Ваня не тлумачив, а — скреб, скреб, скреб — почистив об гострий кант його руки морковку, з апетитом захрумав.
— Заморю черв’ячка. А то кишки марш грають.
- Інформацію не зрозумів. Якого черв’ячка і яким препаратом будеш морити? І кишки не музичні інструменти, вони не можуть грати.
— Жерти хочеться, зрозумів?
— Зрозумів у відповідності із закладеною в мені програмою, хоча сам їсти хотіти не можу.
— А ваші зеленці бувають дітьми?
— Бувають. А потім ростуть у відповідності з програмою. Кожному під час народження дається прилад-дозатор, який регулює приймання сонячної енергії, а значить, і ріст. Ростуть зеленці до визначеного стандарту. Вирощується і невелика кількість велетнів для особливо тяжких робіт.
— Замість підйомних кранів?
— Можна й так вважати. Вирощують і ліліпутиків, і міні-зеленців. Дивлячись для якої мети, якої роботи. Екіпаж космічного корабля, що на орбіті, складається з ліліпутиків.
— Ну й додумалися! А коли я, наприклад, не захочу бути міні-зеленцем, а нормальним? Чи велетнем? А будучи велетнем, збунтуються і…
— Такого в нас не може бути. Всі хотіння, всі думки контролюються. Зеленці хочуть тільки те, що потрібне для всіх, для нашої цивілізації.
— Ох-хо, сумно ж у вас там. Мухи здихають від нудьги.
— Нема в нас мух. Ніяких комах нема, ніяких тварин, птахів, риб. А рослини є, тільки не зелені, а фіолетові. Низенькі такі… І вода є.
— Я свою землю ні на що не зміняю. І ні за що на світі! Невже вам не хочеться мати хоча б, пташок? Солов’я послухати, жайворонка, шпака, зозулю? Ку-ку, ку-ку…
— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.
— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.