— Це загін кримінальної поліції Бейкер-стрит, — серйозно повідомив Шерлок Голмс.
У кімнату увірвалася ціла орда винятково брудних й обірваних вуличних хлопчаків.
— Струнко! — строго гукнув Голмс, і шестеро голодранців, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькі, і, мушу сказати, доволі потворні статуї. — Надалі з доповіддю буде приходити лише Віґґінс, інші нехай чекають на вулиці. Ну що, Віґґінсе, знайшли?
— Не знайшли, сер, — випалив один із підлітків.
— Я так і знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, — Голмс дав кожному по шилінгу. — А тепер геть звідсіля, і наступного разу приходьте з хорошими новинами!
Шерлок махнув їм рукою, і хлопчаки, як зграйка пацюків, помчали вниз сходами. Через хвилину їхні пронизливі голоси долинули уже з вулиці.
— Від цих маленьких жебраків більше користі, ніж від десятка полісменів, — зауважив Голмс. — Лише від вигляду однострою в людей дерев’яніє язик, а ці шибеники всюди пролізуть і все почують. Кмітливі хлопці, їм лише бракує організованості.
— Ви найняли їх для Брикстонської справи? — спитав я.
— Аякже, мені треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямує сам Ґреґсон, і кожна риса його обличчя випромінює блаженство. Ось він і прийшов.
Нетерпляче задзеленчав дзвінок; через кілька секунд білявий детектив піднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, і влетів у нашу вітальню.
— Любий колего, привітайте мене! — закричав він, щосили трясучи покірну руку Голмса. — Я розгадав головоломку, і тепер усе ясно, як божий день!
Мені здалося, що на виразному обличчі мого приятеля промайнула тінь неспокою.
— Хочете сказати, що натрапили на слід? — поцікавився він.
— Та що там слід! Ха-ха! Злочинець сидить у нас під замком!
— Хто ж він такий?
— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту Її величності! — вигукнув Ґреґсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкі руки.
Шерлок Голмс із полегшенням зітхнув, і його трохи стиснуті губи розпливлися в посмішці.
— Сідайте й спробуйте ось ці сигари, — сказав він. — Ми надзвичайно хочемо дізнатися, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?
— Не відмовлюся, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я просто валюся з ніг — не стільки від фізичної втоми, звісно, скільки від розумового перенапруження. Ви таке знаєте, містере Голмс, ми ж із вами однаково працюємо головою.
— О, ви мені лестите, — із серйозним виглядом заперечив Голмс. — Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?
Детектив зручно вмостився в кріслі та задимів сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.
— Ні, ось що цікаво! — вигукнув він. — Цей бовдур Лестрейд, котрий вважає себе найрозумнішим із усіх, пішов зовсім хибним слідом! Він шукає секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Він уже, мабуть, його й заарештував!
Ця думка здалася Ґреґсону настільки кумедною, що він розсміявся до сліз.
— Й як же ви натрапили на слід?
— Зараз усе розповім. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго між нами. Перша проблема полягала в тому, як дізнатися про життя Дреббера в Америці. Інша людина чекала б, поки хтось відгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати інформацію про вбитого. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що знайшли біля трупа?
— Пам’ятаю, — підтвердив Голмс. — На ньому була марка: «Джон Ундервуд і сини, Камбервіл-роуд, сто двадцять дев’ять.
Ґреґсон помітно спохмурнів.
— Ось уже ніяк не міг подумати, що ви це помітили, — сказав він. — Ви були в крамниці?
— Ні.
— Ха! — з полегшенням усміхнувся Ґреґсон. — У нашій справі не можна нехтувати жодною нагодою, навіть найменшою.
— Для великого розуму дрібниць не існує, — підмітив Голмс.
— Ще б пак, я пішов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от циліндр відповідного розміру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Він послав циліндр містеру Дребберу в пансіон Шарпантьє на Торкі-Террас. Ось таким чином я й дізнався його адресу.
— Спритно, нічого не скажеш, — пробурмотів Шерлок.
— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — продовжував детектив. — Вона була бліда і, либонь, дуже засмучена. При ній перебувала донька — дивовижно гарненька, між іншим; очі в неї були червоні, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтіли. Я, певна річ, одразу відчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це відчуття якогось особливого холодку всередині, коли натрапляєш на правильний слід, містере Голмс? Я спитав: