— Де мій ножик?
— Я снідаю!
— А хай йому всячина — посадив на супліку кляксу!
— Тихше, панове!
Всі ці вигуки пролунали саме в ту мить, коли відвідувач у старій шинелі зачинив за собою двері з смиренною нерішучістю, властивою людям, яких не милує доля.
— Незнайомий спробував усміхнутися, але на незворушних фізіономіях писарів не побачив ані проблиску привітності, — і обличчя його знову застигло. Він, безперечно, знав людей, бо насамперед, і то дуже чемно, звернувся до хлопця на побігеньках, сподіваючись, що принаймні цей підліток відповість йому:
— Пане, чи можу я бачити вашого патрона?
Пустун не пустив ані пари з уст, тільки легенько постукав себе пальцями лівої руки біля вуха, мовби кажучи: «Я глухий!»
— Чого вам треба, добродію? — спитав Годешаль, проковтнувши здоровенний шмат хліба — ним, далебі, можна було б заткнути жерло гармати; потім він став гратися своїм ножиком, а тоді закинув ногу на ногу так, що одна злетіла мало не до самісінького носа відвідувачеві.
— Пане, я приходжу сюди уже вп'яте, — відповів прохач. — Я хотів би поговорити з паном Дервілем.
— Маєте до нього справу?
— Так, але я можу викласти її тільки панові…
— Патрон спить; коли ви хочете порадитись із ним щодо якихось труднощів, то приходьте запівніч — тільки тоді він по-справжньому сідає до роботи. Та якби ви захотіли втаємничити у вашу справу нас, ми не гірше за нього могли б…
Відвідувач стояв нерухомо і смиренно розглядався навсібіч, мов той пес, що крадькома прошмигнув у чужу кузню і чекає копняка.
— Писарі не бояться злодіїв — це одна з переваг їхнього ремесла, — тож і писарі пана Дервіля не запідозрили прохача в старій шинелі у лихих замірах і не заборонили йому оглядати приміщення. А він видивлявся, де б сісти, бо, мабуть, був дуже втомлений, — проте сісти було ніде. В конторах стряпчих не ставлять зайвих стільців. Хай навіть котрийсь із клієнтів, знемігшися, й піде сердитий, зате він не забере зайвого часу: адже цей час досі «не розтаксовано», як казав один колишній прокурор.