— Пане, — відповів нарешті прохач, — я вже мав честь повідомити, що можу викласти свою справу тільки панові Дервілю. Я почекаю, поки він прокинеться…
Букар тим часом закінчив свої підрахунки. Почувши запах шоколаду, він підвівся з плетеного крісла, підійшов до каміна, зміряв старого поглядом і, приглянувшись до його шинелі, скривився, як середа на п'ятницю. Певно, він збагнув, що хоч скільки труси цього клієнта, з нього не витрусиш і ламаного гроша, і, щоб вирядити з контори невигідного прохача, вирішив покласти край розмові.
— Вони сказали вам правду, пане. Патрон працює тільки вночі. Якщо у вас важлива справа, то раджу зайти до нього за годину по півночі.
Прохач приголомшено глянув на старшого писаря і на якусь мить укляк на місці. Писарі, звичні до зміни виразів облич та химерних повадок клієнтів, людей здебільшого нерішучих і заглиблених у свої думки, знову заходилися снідати, хрумаючи, мов коні в яслах, і не звертали більш уваги на старого.
— Ну, то я зайду ввечері, пане, — мовив нарешті прохач з упертістю нещасливця, який марно намагається вивести шахрая на чисту воду.
Єдине, чим Бідність може помститися Правосуддю та Благодійності — це зловити їх на брехні. А викривши Суспільство, бідняки потім звертаються до Бога.
— Ото вперта довбешка! — вигукнув Сімонен, не чекаючи, поки за старим зачиняться двері.
— Його начебто з могили викопали, — зауважив один із писарів.
— Це якийсь колишній полковник, що домагається пенсії, — сказав старший писар.
— Та ні, це старий воротар, — заперечив Годешаль.
— Б'юся об заклад — він дворянин! — вигукнув Букар.
— А я закладаюся, цей стариган — воротар, — правив своєї Годешаль. — Такі виношені, засмальцьовані, обтріпані шинелі можуть носити тільки воротарі; так їм призначено самою природою! А стоптані чоботи, які просять каші, а краватка, що править йому за сорочку — де ви таке бачили? Він ночує десь під мостом.
— Можна бути дворянином — і відчиняти двері пожильцям! — вигукнув Дерош. — Це іноді трапляється.
— Ні, — заперечив Букар під загальний регіт, — я певен, що в тисяча сімсот вісімдесятому році він був броварем, а за Республіки — полковником.
— Веду вас усіх на якусь виставу, якщо він справді служив у війську, — сказав Годешаль.
— Згода! — відповів Букар.
— Пане, пане! — загукав Сімонен, відчинивши вікно.
— Навіщо він тобі здався? — мовив Букар.
— Я хочу спитати, полковник він чи воротар. Хто-хто, а вже він це знає напевне.
Писарі знову вибухнули реготом. А старий уже піднімався сходами.
— Що ми йому скажемо? — запитав Годешаль.
— Покладіться на мене, — відказав Букар.
— Бідолаха відвідувач увійшов нерішуче, ховаючи очі, — може, боявся, що пожадливий погляд на їжу викаже, який він голодний.
— Пане, — звернувся до нього Букар, — назвіть, будь ласка, своє ім'я — може, патрон захоче спитати…
— Шабер.
— Ви, бува, не той полковник, що загинув під Ейлау? — спитав Гюре, який досі мовчав; йому теж закортіло взяти участь у загальній розвазі.
— Той самий, пане, — відповів старий з величною простотою.
І він вийшов з контори.
— Виграв! Моє зверху!
— Сміх, та й годі!
— Ти ба!
— Отакої!
— Ви таке чули?
— Ото старий плутяга!
— Трін-ля-ля, трін, трін!
— Брехня!
— Пане Дерош, ви подивитеся виставу на дурняка, — сказав Гюре четвертому писареві й дав йому такого стусана в плече, що звалив би й носорога.
— Це викликало справжнісіньку бурю криків, реготу, вигуків, — щоб їх передати, довелося б вичерпати увесь запас звуків, що існують у природі.
— А до якого театру ми підемо?
— До Опери! — промовив старший писар.
— Ну, ну, — заперечив Годешаль, — про театр не було мови. Якщо схочу, то поведу вас подивитися на мадам Сакі.
— Мадам Сакі — це не вистава, — сказав Дерош.
— А власне, що таке вистава? — провадив Годешаль. — З'ясуймо спершу значення цього слова. На що я закладався, панове? На виставу. А що таке вистава? Те, на що люди дивляться…
— Ну, коли виходити з цього, то ви, либонь, поведете нас дивитись на воду, яка тече під Новим мостом! — урвав його Сімонен.
— … те, на що люди дивляться за гроші, — докінчив Годешаль.