Старий слухав, не обзиваючись і словом; його чудернацьке обличчя здавалося таким тупим, що старший писар, глянувши на нього, замовк.
Незабаром прийшов і Дервіль — він був у фраку; старший писар, відчинивши йому двері, знов узявся розкладати теки.
Якусь мить молодий стряпчий стояв нерухомо, намагаючись розгледіти в напівтемряві незвичайного клієнта, що чекав на нього.
— Полковник Шабер не ворухнувся на стільці; він був подібний до воскової фігури з кабінету Курціуса, куди Годешаль хотів повести приятелів. Однак ця нерухомість, мабуть, вражала б не так сильно, якби вона не доповнювала того дивного видива, яке являла собою особа прохача. Старий воїн був худий і кощавий. Гладенька перука, умисне насунута на чоло, надавала йому якоїсь таємничості. Очі були мовби вкриті прозорою полудою — так наче полум'я свічок мінилося синюватим полиском на помутнілому перламутрі. Бліде, безкровне обличчя, вузьке, мов лезо ножа, — якщо дозволите вжити це утерте порівняння, — скидалося на обличчя мерця. На шиї була зав'язана стара краватка з чорного шовку. Всю постать нижче цієї брудної бинди оповивала густа тінь; вразливій людині могло б здатися, що це старе обличчя — химерний витвір пітьми або якийсь із портретів пензля Рембрандта, тільки без рами. Криси капелюха, глибоко насунутого на чоло, затінювали всю верхню частину обличчя старого. Цей разючий, хоч і цілком природний, контраст світла й темряви підкреслював кривулясті, холодні лінії глибоких зморщок, мертвотну безбарвність шкіри. Нарешті, закляклість тіла, тьмяний, згаслий погляд гармоніювали з виразом якоїсь похмурої безтямності, з принизливими ознаками недоумства і робили обличчя таким зловісним, що його годі змалювати, бо в людській мові немає таких слів. Однак той, хто зроду спостережливий, — а надто юрист, — міг побачити на виду цього безталанника вираз глибокої туги, сліди злигоднів, що спотворили його, — так, як дощ краплина по краплині точить найпрекрасніший мармур. Лікар, письменник, суддя прочитали б за цією величною потворністю справжню драму, яка скидалася на ті химерні творіння, що їх мимохідь малює художник на краєчку літографського каменя, гомонячи з друзями.
— Побачивши Дервіля, незнайомий судомно здригнувся — так здригаються поети, коли нічну тишу раптом сколихне гомін, сполохавши їхню поетичну мрію. Він квапливо зняв із голови капелюха й підвівся, щоб уклонитися молодому повіреному; шкіряна підбивка капелюха була, певно, просякнута лоєм, бо перука, — старий цього не помітив, — прилипла до неї, оголивши череп, через який ішов навскоси — від потилиці до правого ока — страхітливий рубець, грубий і опуклий. Коли брудна перука, під якою цей сердега ховав свою рану, піднялася над його головою, ні стряпчий, ні старший писар не засміялися — такий страшний був цей порубаний череп. Побачивши цю рану, обидва судовики подумали: «Ось звідки випарувався розум!»
«Хай він навіть і не полковник Шабер, але, поза всяким сумнівом, справжній бувалий воїн», — промайнуло в голові у Букара.
— З ким маю честь розмовляти, добродію? — озвався Дервіль.
— З полковником Шабером.
— З яким?
— З тим, що загинув під Ейлау, — відповів старий.
Почувши цю дивну фразу, стряпчий і старший писар перезирнулися, мовби говорячи: «Та він — божевільний!»
— Пане, — вів далі полковник, — у свою справу я хотів би втаємничити тільки вас.
— Безстрашність юристів — їхня природна властивість. Може, тому, що вони звикли зустрічатися з безліччю людей, може, тому, що певні — вони стоять на варті закону, а може, й тому, що свідомі поважності власної місії, — але вони сміливо входять куди завгодно, так само, як священики й лікарі.
Дервіль подав Букарові знак, і той вийшов.