— Добре, любий пане Дервіль, ми про це поміркуємо, — відказала пані де Гранльє. — Ернест має бути дуже багатий, щоб така родина, як наша, згодилася породичатися з його матір'ю. Не забувайте, що мій син незабаром стане герцогом де Гранльє і об'єднає все добро двох родів де Гранльє. Я хочу, щоб зять не поступався перед ним.
— А ви знаєте, — спитав граф де Борн, — який герб у Ресто? Червоне, поділене начетверо поле з срібною смугою впоперек і чотирма золотими щитами, кожен з чорним хрестом. Дуже старовинний герб.
— Це правда, — сказала віконтеса. — До того ж Камілла може і не бачитися з своєю свекрухою, що порушила девіз на цьому гербі.
— Пані де Босеан приймала у себе пані де Ресто, — сказав старий дядько.
— О, тільки на раутах! — відказала віконтеса.
Париж, січень 1830 р.
СПРАВА ПРО ОПІКУ
Контр-адміралові Базошу, губернаторові острова Бурбон, присвячує вдячний автор
Якось у 1828 році, годині о першій ночі, з будинку, що стояв на вулиці Фобур-Сент-Оноре, поблизу Єлісейського палацу Бурбонів вийшли два молодики. Це були знаменитий лікар Орас Б'яншон і один з найелегантніших паризьких чепурунів барон де Растіньяк — друзі з давніх часів. Обидва відіслали додому свої екіпажі, найняти візника їм не пощастило, але ніч була чудова, а бруківка суха.
— Пройдімося до бульвару пішки, — запропонував Ежен де Растіньяк Б'яншонові. — Ти візьмеш фіакр біля Клубу — вони стоять там усю ніч до ранку. Проведи мене додому.
— Залюбки.
— Ну, що ти скажеш, друже?
— Про цю жінку? — холодно запитав лікар.
— Впізнаю Б'яншона! — вигукнув Растіньяк.
— А що таке?
— Таж ти, друже, говориш про маркізу д'Еспар, ніби про хвору, яку збираєшся помістити до своєї лікарні.
— Хочеш знати мою думку, Ежене? Якщо ти покинеш пані де Нусінген заради цієї маркізи, ти проміняєш шило на швайку.
— Пані де Нусінген уже тридцять шість років, Б'яншоне.
— А маркізі тридцять три, — жваво заперечив лікар.
— Навіть непримиренні суперниці дають їй не більше двадцяти шести.
— Друже, якщо хочеш знати, скільки жінці років, поглянь на її скроні та кінчик носа. Хоч би до яких косметичних засобів удавалася жінка, вона нічого не здатна вдіяти з цими невблаганними свідками її тривог. Кожен прожитий рік залишає там свій відбиток. Коли шкіра на скронях ніби розм'якла, стала в'ялою, вкрилася сіточкою дрібненьких зморщок, коли на кінчику носа з'являються цяточки, схожі на оті чорні порошинки, які дощем сиплються на Лондон, де каміни топлять кам'яним вугіллям, тут нікуди не дінешся: жінці перейшло за тридцять! Хай вона й гарна, і дотепна, й принадна, хай вона відповідає всім твоїм вимогам — але їй минуло тридцять років, і для неї настала пора зрілості. Я не осуджую тих, хто сходиться з цими жінками, але чоловік такого витонченого смаку, як ти, не може приймати улежаний ранет за райське яблучко, що всміхається тобі з гілки й само проситься на зуб. Правда, кохання ніколи не зазирає до метричних записів. Ніхто не кохає жінку за юність або зрілість, за красу або потворність, за дурість чи за розум. Кохають не за якісь там переваги, а просто тому, що кохають.
— Ну, мене в ній приваблює інше. Вона маркіза д'Еспар, уроджена Бламон-Шоврі, вона славиться у світському товаристві, в неї благородна душа, а ноги не гірші, ніж у герцогині Беррійської, у неї, либонь, тисяч сто річного прибутку, і я, мабуть, одного чудового дня одружуся з нею! І нарешті розквитаюся з усіма боргами.