— У твоїх словах є частка істини, Б'яншоне.
— Частка істини? — обурився Б'яншон. — Усе в них — істина. Невже ти гадаєш, мене не вразила у саме серце образлива ввічливість, з якою вона дала мені відчути ту невидиму відстань, що лежить між нею — аристократкою, і мною — простолюдином? Думаєш, мені не вселила глибокої зневаги її котяча лагідність? Просто я їй потрібен сьогодні. Через рік вона пальцем не кивне, щоб зробити мені найменшу послугу, а сьогодні ввечері улещатиме мене усмішками, сподіваючись, що я зможу вплинути на свого дядька Попіно, від якого залежить успіх її позову…
— Друже, а ти хотів би, щоб вона наговорила тобі грубощів? Я згоден з твоєю філіппікою проти великосвітських жінок, але ж ідеться про мої вподобання, а не твої. Я все ж таки радше візьму за дружину маркізу д'Еспар, ніж найцнотливішу, найсерйознішу, найлагіднішу жінку в світі. Одружитися з ангелом! Таж тоді доведеться поховати себе в глушині й тішитися сільськими радощами! Для політика дружина — це ключ до влади, це машина, що вміє чемно всміхатися й казати люб'язні слова. Вона — найголовніше, найнадійніше знаряддя шанолюбця. Одне слово, це друг, якого можна підставити під удар, нічим не ризикуючи, і потім зректися, нічим не поступившись. Уяви собі Магомета в Парижі дев'ятнадцятого століття. Дружина в нього була б викапана Роган, хитра й улеслива, як жінка посла, спритна, як Фігаро. Любляча дружина нічого тобі не дасть, а маючи за дружину великосвітську даму, ти досягнеш усього. Вона — алмаз, яким чоловік вирізає усі шибки, якщо в нього нема золотого ключа, який відмикає всі двері. Міщанам — міщанські чесноти, а шанолюбцям — вади шанолюбців. А тепер уяви собі, друже, яка то втіха — кохання герцогині де Ланже, герцогині де Мофріньєз або леді Дадлі! Якого чару надає холодна стриманість цих жінок найменшим проявам їхнього почуття! Яка радість милуватися барвінком, що пробивається з-під снігу! Одна усмішка, напівприкрита віялом — і куди дівається стриманість, продиктована правилами пристойності? Та хіба можна з цим рівняти непогамовні пристрасті твоїх міщанок з їхньою сумнівною відданістю! Бо відданість у коханні — це той самий розрахунок. А крім того, у великосвітської жінки, у Бламон-Шоврі, свої чесноти! Її чесноти — багатство, влада, блиск, певна зневага до всіх, хто стоїть нижче від неї…
— Дякую, — сказав Б'яншон.
— Ти старий йолоп, друже! — вигукнув, сміючись, Растіньяк. — Не будь плебеєм, наслідуй свого друга Деплена: стань бароном, кавалером ордена Святого Михаїла, пером Франції, а дочок повидавай за герцогів.
— Під три чорти всіх твоїх…
— Ну, ну, вгамуйся. Бачу ти тямиш тільки в медицині. Мені, далебі, жаль тебе.
— Я ненавиджу цих людей. Хоч би вибухнула революція та назавжди звільнила б нас від них.
— Мій любий Робесп'єре, озброєний ланцетом, то ти підеш завтра до свого дядька Попіно чи ні?
— Піду, — сказав Б'яншон. — Заради тебе я і в пекло спущуся…
— Любий друже, ти мене розчулив. Адже я пообіцяв, що маркіза д'Еспара візьмуть під опіку. Я готовий навіть пустити сльозу вдячності, як у давні добрі часи.
— Проте не обіцяю, — провадив Орас, — що Жан Жюль Попіно зробить, як вам хочеться. Ти його ще не знаєш. Та післязавтра я приведу його до твоєї маркізи, хай улестить його, якщо зможе. Але сумніваюся. Його не зваблять ні трюфелі, ні пулярки, ні герцогині, його не злякає гільйотина; нехай король пообіцяє йому перство, а Господь Бог — місце в раю та прибутки з чистилища, все одно він не перекладе навіть соломинки з однієї шальки терезів на другу. Це суддя непідкупний, як сама смерть.
Двоє приятелів дійшли до міністерства закордонних справ, що на розі бульвару Капуцинок.
— Ось ти й удома, — промовив, сміючись, Б'яншон і показав на особняк міністра. — А ось і моя карета, — додав він, показуючи на найманий фіакр. — Таке наше майбутнє.
— Ти щасливо проживеш у тихому затоні, — сказав Растіньяк, — а я змагатимуся з бурями у відкритому морі, аж поки зазнаю катастрофи і попрошу притулку в твоєму гроті, друже.
— До суботи, — відповів Б'яншон.
— До суботи так до суботи, — сказав Растіньяк. — То ти умовиш Попіно?
— Так, я зроблю все, що дозволить мені сумління. Хто знає, чи за цією вимогою опіки не ховається яка-небудь «трагідрама», як казали ми в щасливі дні нашої вбогості.