Слідчий був не менш мальовничою постаттю, ніж уся ця вулична компанія. На голові у нього красувався поруділий бавовняний ковпак. Над обшарпаним коміром домашнього халата стриміла не прикрита краваткою шия, зморшкувата, почервоніла від холоду. На стомленому обличчі застиг тупий вираз, властивий дуже заклопотаним людям. Рот, як і в кожного, хто заглибився в роботу, був стиснутий, мов туго затягнута калитка. Чоло супилося, наче придавлене тягарем зізнань, які йому довелося сьогодні почути. Попіно слухав, обмірковував і робив висновки. Уважний, як лихвар, він одривав очі від книг та своїх нотаток, швидко оглядав прохача з недовірливістю стривоженого скнари і проникав поглядом у саму його душу. Позаду хазяїна стояв Лав'єн, готовий виконати його розпорядження; у своїй особі він утілював почесну охорону, він також стрічав і підбадьорював сором'язливих новачків. Коли з'явився лікар, люди на лавах заворушилися. Лав'єн обернув голову і неабияк здивувався, побачивши Б'яншона.
— А, це ти, хлопче, — сказав Попіно, потягуючись. — Що привело тебе о такій ранній годині?
— Мені треба поговорити з вами про справу однієї особи, і я боявся, щоб ви не відвідали її раніше, ніж я приїду.
— Ну, дівонько, — мовив слідчий, звертаючись до низенької гладухи, яка стояла перед ним, — якщо ви не скажете, що там у вас за клопіт, то я, мабуть, і не здогадаюся.
— Розповідайте швидше, — підігнав її Лав'єн, — не затримуйте інших.
— Я, ласкавий пане, торгую на вулиці городиною та зеленню, — зважилася нарешті заговорити жінка, почервонівши і стишивши голос, щоб її чули тільки Попіно та Лав'єн, — у мене щойно народилося мале, і я заборгувала годувальниці. Тож я відклала трохи зі свого вбогого заробітку…
— А ваш чоловік забрав ті гроші, так? — урвав її Попіно, легко вгадавши розв'язку трагедії.
— Авжеж, пане, забрав.
— Як вас прозивають?
— Кругляха.
— А вашого чоловіка?
— Вертун.
— З Малої Банкірської вулиці? — спитав Попіно, заглянувши до своєї книги. — Він у в'язниці, — сказав він, прочитавши запис проти графи, в яку було занесене це сімейство.
— За борги, ласкавий пане.
Попіно похитав головою.
— Я, пане, не маю за що купити на продаж городини, бо вчора хазяїн забрав за комірне мої останні гроші, а не заплатиш, каже, то зараз же вимітайся на вулицю.
Лав'єн нахилився до Попіно і прошепотів йому щось на вухо.
— Ну, гаразд. Скільки вам треба на купівлю городини?
— Мені треба, ласкавий пане… бодай франків десять, щоб розторгуватися…
Слідчий кивнув Лав'єнові, той дістав з великого гамана десятифранковий білет і подав жінці. Попіно записав суму позики в книгу. Побачивши, як затремтіла торговка від радості, Б'яншон зрозумів, що вона страшенно хвилювалася, коли йшла сюди.
— Ваша черга, — звернувся Лав'єн до сивобородого діда.