— Ох пане, ви собі не уявляєте, як мені шкодить вогкість. Я на цьому світі не заживуся, повірте. От я й прийшла.
Слідчий остовпів при появі цієї гаданої маршальші д'Анкр. У пані Жанрено було червоне, кругле, густо подзьобане віспою обличчя з низьким лобом, кирпатим носом; та й уся вона була кругла, наче гарбуз. Вона мала жваві очі селянки, простодушний вигляд, була гостра на язик, на її темно-русявому, забраному під чепчик волоссі красувався зелений капелюх із засохлим букетиком ведмежого вушка. На її величезні перса не можна було дивитися без сміху — коли вона кахикала, здавалося, ліф от-от трісне. Про жінок із такими грубезними ногами паризькі безпритульники кажуть: «тітка на тумбах». Зелена сукня, оздоблена шиншилою, личила вдові Жанрено як свині наритники. Одне слово, її зовнішність цілком відповідала її першій фразі: «От я й прийшла».
— Добродійко, — звернувся до неї Попіно, — вас підозрюють у зваблюванні маркіза д'Еспара з метою видурити в нього великі гроші.
— У чому, в чому мене підозрюють? — вигукнула вона. — У зваблюванні? Але ж, добродію, ви начебто чоловік статечний та ще й слідчий, то невже ви зовсім без клепки у голові? Та ви гляньте на мене! Це щоб я та когось звабила? Та я не годна навіть нахилитись і зав'язати на черевиках шнурки! Ось уже двадцять років я не ношу корсета — боюсь віддати богові душу. Це в сімнадцять я була тонка, мов очеретинка, та й гарна нівроку — от вам хрест святий, що правду кажу. Тоді я й вийшла за Жанрено, чоловіка славного, він соляні баржі водив. І син у мене народився, справжній красень, моя гордість; не стану хвалитися, але повірте, син вийшов у мене на славу. Служив він у Наполеона і не де-небудь, а в імператорській гвардії! А потім — біда! Мій старий утопився — і все пішло шкереберть. Я на віспу захворіла, два роки у своїй кімнаті просиділа, а вийшла звідти такою, як ви мене бачите: товстою, як діжка, спотвореною на все життя і вдовою безталанною… Ось яка з мене спокусниця!
— Але з яких же тоді міркувань, добродійко, пан д'Еспар давав вам…
— Величезні гроші, так? Ну ж бо, не соромтеся! Але з яких міркувань, мені казати не дозволено.
— І дарма. Нині його родина, стривожена не без підстав, порушила проти нього позов…
— О Господи Боже! — вигукнула жінка, жваво підхоплюючись на ноги. — Невже ж він постраждає з моєї вини? Та він — праведник, іншого такого на всьому світі нема! Ми все повернемо, пане слідчий, тільки не було б йому прикрощів, тільки б жодна волосинка не впала з його голови. Так і запишіть у своїх паперах. О Господи, Господи праведний! Побіжу-но я до Жанрено, скажу йому, що сталося. Ой, лишенько! Що ж це на світі коїться!
І товстуха кинулась до виходу, стрімголов скотилася по сходах і зникла.
«Оця не бреше, — подумав слідчий. — Ну що ж, зачекаємо до завтра. Завтра я піду до маркіза д'Еспара і про все довідаюся».
Хто пережив вік, коли людина бездумно гайнує здоров'я і сили, той здатний зрозуміти, який великий вплив іноді справляють на важливі події нічим не примітні з першого погляду випадковості, й не здивується, що дрібна обставина, про яку мова далі, виявилася такою значущою. Назавтра Попіно трохи занедужав, підхопивши хворобу, що не становить ніякої небезпеки і відома під досить недоречною назвою «нежить». Слідчого трохи лихоманило, і, не подумавши про те, що зволікання в такій справі може обернутися лихом, він залишився вдома, відклавши допит маркіза д'Еспара. Пропущений день зіграв у цьому випадку таку саму роль, як і бульйон, через який Марія Медічі в «день одурених» запізнилася на побачення з Людовіком XIII, що дало змогу Рішельє приїхати в Сен-Жермен першим і знову підкорити свого царственого бранця.
Та перш ніж ми вирушимо за слідчим і його писарем до маркіза д'Еспара, гадаю, варто бодай побіжно ознайомитися з домом, обстановкою і способом життя цього батька родини, якого дружина у своєму клопотанні виставила за божевільного.
— У старих кварталах Парижа подекуди можна побачити будівлі, споруджені на совість — їхній вигляд говорить історикові не тільки про любов до власної оселі, а й про бажання прикрасити нею місто. Дім, у якому мешкав тоді пан д'Еспар, на вулиці Узвіз Святої Женев'єви, належав до таких старовинних пам'яток; він був змурований з тесаного каменю і не позбавлений певної архітектурної вишуканості, але камінь почорнів від часу, а круті переміни в житті міста змінили будинок і ззовні, і зсередини. Високопоставлені особи, які колись населяли університетський квартал, вибралися звідти разом з вищими церковними установами, і в домі знайшли собі пристановище ремесла й пожильці, для яких він раніше не призначався. В минулому сторіччі там розміщалася друкарня, внаслідок чого паркет було зіпсовано, дерев'яні панелі забруднилися, стіни почорніли. Тепер у цьому аристократичному особняку, де колись жив кардинал, помешкання розгородили наново, і їх винаймали пожильці нікому не відомі. Архітектура дому свідчила, що споруджено його за часів Генріха III, Генріха IV або Людовіка XIII, в ту саму пору, коли неподалік будували палаци Міньйон, Серпант, палац Анни Гонзаго та розбудовували Сорбонну. Якийсь старий запевняв, що в минулому столітті цей дім називали особняком Дюперрона. Цілком можливо, що знаменитий кардинал збудував його або принаймні мешкав у ньому. В глибині подвір'я досі зберігся ґанок із кількома сходинками, в сад виходили через другий ґанок, притулений посередині внутрішнього фасаду. Хоча будинок був у вкрай занедбаному стані й добре облупився, у візерунку ґанкових перил та в скульптурному орнаменті обох фасадів історики можуть побачити натяк на плетені шнури, які прикрашали кардинальську шапку Дюперрона — наші предки полюбляли такі скульптурні каламбури. Маркіз д'Еспар займав нижній поверх — безперечно, заради того, щоб користуватися садом, який мав дві переваги, вельми важливі для здоров'я його синів: він був досить великий як для цього кварталу й виходив на південь. Розташований на вулиці, сама назва якої вказувала на крутосхил, дім стояв досить високо, що вберігало від вогкості навіть нижній поверх. Пан д'Еспар оселився тут, щоб бути неподалік від учбових закладів і наглядати за освітою синів і, певно, винайняв це помешкання за невисоку плату, бо в ті часи квартири тут були дешеві. Та й власник будинку навряд чи дуже торгувався, адже кімнати були у поганому стані й потребували ремонту. Отож пан д'Еспар міг дозволити собі деякі зайві видатки на влаштування, не ризикуючи здобути славу марнотрата. Високі стелі з декоративними прикрасами, розташування кімнат, дерев'яна обшивка стін, від якої залишилися одні рами, — усе дихало величчю, що її у старовину вміла надавати церква своїм творінням; сліди цієї величі художники знаходять і сьогодні у рештках, які вціліли від тієї старовини — хай то буде книга, одяг, стулка книжкової шафи або якесь крісло. За розпорядженням маркіза дерев'яні бордюри перефарбували в коричневі тони, що їх так полюбляли голландці й колишня паризька буржуазія, та й у наші дні вони надають особливого чару картинам живописців-жанристів. Стіни обклеїли шпалерами, вдало підібраними під колір бордюрів. Вікна завісили фіранками з недорогої матерії, що були, проте, в цілковитій гармонії з усією обставою. Меблів було небагато, але в їхньому розташуванні відчувався бездоганний смак. Кожного, хто заходив до цього помешкання охоплювало приємне й радісне почуття, навіюване глибокою тишею і спокоєм, які тут панували, скромністю та гармонією кольорів — у тому значенні, який вкладають у цей вираз художники. Благородство у всьому, бездоганна чистота, цілковита відповідність між людьми й речами — усе це підказувало одне означення: затишний дім. Мало кого допускали в покої маркіза та його синів, і сусідам їхнє життя могло здаватися таємничим. В іншій частині будинку, яка виходила на вулицю, на четвертому поверсі були три великі кімнати, де, після перебування там друкарні, панували неймовірний розгром і пустка. Ці три кімнати пан д'Еспар використовував для роботи над виданням «Мальовничої історії Китаю», в них поміщалися контора, склад і кабінет, де він проводив частину свого дня; маркіз приходив сюди відразу після сніданку і залишався тут до четвертої години, наглядаючи за виданням, яке він здійснював. У тому кабінеті звичайно приймав він і відвідувачів. Його сини, повернувшись із школи, теж нерідко піднімалися до батька в кабінет. Кімнати першого поверху були ніби святилищем, де маркіз та його сини усамітнювалися від обідньої пори до наступного ранку. Отож його сімейне життя було дбайливо приховане від сторонніх очей. З челяді маркіз держав тільки стару куховарку, що віддавна працювала в його родині, та сорокарічного лакея, який служив йому, ще коли він не одружився з панною де Бламон-Шоврі. За хлопцями доглядала гувернантка. Порядок і чистота в помешканні свідчили про те, що ця жінка була глибоко віддана маркізові; вона вела господарство в домі й з материнською любов'ю піклувалася про дітей. Усі троє слуг, серйозні й небалакучі, здавалося, розуміли, якій меті підкорив маркіз своє домашнє життя. Різниця між їхніми звичками та звичками, притаманними більшості панської челяді, впадала всім у вічі, огортала дім ніби завісою таємничості й давала поживу для всіляких пліток, чому сприяла і повед