Ніби подмух крижаного вітру, смерть Лазаря загасила той войовничий запал, який роздмухав у душі Ісуса Іоанн і в якому протягом тривалого тижня роздумів та кількох коротких миттєвостей, заповнених діями, злилися в одне почуття і служіння Богові, і служіння людям. Коли минули перші дні жалоби, коли помалу обов’язки та звички повсякденності почали повертатися на своє колишнє місце, потроху присипляючи біль, що, проте, не втихав, Петро й Андрій прийшли поговорити з Ісусом, запитати, які в нього плани, чи вони знову підуть проповідувати по містах і селах, чи повернуться в Єрусалим для нової атаки на Храм, бо учні почали вже нудитися від надто тривалої бездіяльності, так, мовляв, не годиться, не для того вони покинули свою роботу та свої родини. Ісус подивився на них таким поглядом, ніби не міг відрізнити їх від тих образів, які стояли перед його мисленим зором, слухав їх так, ніби йому було дуже важко виокремити їхні голоси з безладного хору криків, які лунали йому в голові, й після тривалої мовчанки сказав їм, що треба ще трохи зачекати, йому ще треба подумати, він, мовляв, відчуває, скоро відбудуться події, які радикально змінять і їхню долю, і їхнє життя, і їхню смерть. Він також сказав їм, що незабаром приєднається до них, переселившись до їхнього табору, але цього не могли зрозуміти ані Петро, ані Андрій, невже він зможе покинути сестер самих-одних, поки в них ще нічого не вирішено. Тобі не слід перебиратися до нас, ліпше поки що поживи в домі Лазаря, сказав Петро, не знаючи, що Ісуса останнім часом розривають на частини дві муки: почуття обов’язку перед чоловіками й жінками, які все покинули, щоб піти за ним, і обов’язку, що вимагав від нього бути поруч із двома сестрами, дуже схожими й ворожими одна одній, як обличчя та його віддзеркалення в люстрі — те моральне розшматування не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Лазар залишався, він не покинув свій дім. Його присутність відчувалася в гірких звинуваченнях Марфи, яка не простила Марії, що та втрутилася й не дозволила воскресити їхнього брата, й не простила Ісусові того, що він не захотів застосувати свою могутність, яку одержав від Бога. Він був присутній у невтішних словах Марії, яка, не бажаючи братові двох смертей, тепер до кінця своїх днів терзатиметься докорами сумління, що не врятувала його від першої. Його постійну присутність відчував і Ісус, вона була величезною й заповнювала весь простір та всі куточки його стривоженого розуму, який тепер не роздвоївся, а розчетверився, бо він погоджувався з тим, що сказала Марія, і звинувачував її за те, що вона його зупинила, розумів бажання Марфи й осуджував її за це. Ісус зазирав у свою бідолашну душу, й у нього було таке відчуття, ніби четверо оскаженілих коней роздирають її на чотири шматки, ніби чотири линви, накручуючись на чотири коловороти, по волоконцю розшматовують її, ніби руки Бога й Диявола задля своїх божественно-диявольських розваг, учепившись за неї з обох кінців, по черзі смикають у різні боки за те, що від неї залишилося. До хвіртки будинку, який був колись домом Лазаря, знову й знову підходили бідолахи, вкриті виразками й струпами, благаючи зцілити їхню стражденну плоть, і Марфа не раз проганяла їх геть, ніби кажучи: Не було порятунку від смерті для мого брата — не буде зцілення й вам, але вони поверталися згодом, приходили і приходили, і зрештою домагалися зустрічі з Ісусом, який зцілював їх і відсилав геть, проте ніколи їм не казав: Покайтеся, зцілитися було те саме, що знову народитися не померши, а хто народжується, той не має власних гріхів і не повинен каятися ні в чому, адже нічого поганого він ще вчинити не встиг. Але милосердні діяння з відродження людської плоті, не ставмо Ісусові цього за докір, залишали в його серці неприємний осад, ніби гіркий і ядучий присмак, бо насправді своїми чудесами він лише віддаляв неминучий розпад, і знав, що той, хто пішов від нього сьогодні здоровим і задоволеним, завтра повернеться, страждаючи від нових, уже невиліковних хворощів. Смуток Ісуса дійшов до такої межі, що одного разу Марфа йому сказала: Не помри хоч ти, бо смерті ще одного Лазаря я вже не переживу, а Марія Магдалина в темряві ночі, ховаючись під простирадлом, як ховається поранений звір у норі, щоб там нечутно для всіх скавуліти й стогнати, шепотіла, лежачи поруч з Ісусом: Ти потребуєш сьогодні мене, як ніколи не потребував раніше, але я не можу прийти до тебе, бо ти замкнувся за дверима, що їх ніяка людська сила неспроможна відчинити, й Ісус, який так відповів Марфі: У моїй смерті повторяться всі смерті Лазаря, він умиратиме вічно й не воскресне ніколи, просив Марію: Навіть якщо ти не зможеш увійти, не відходь далеко від мене, підтримуй мене своєю рукою навіть тоді, коли не бачитимеш мене, бо без цього я забуду про життя, або воно про мене забуде. Через кілька днів Ісус приєднався до учнів, і Марія Магдалина пішла з ним. Я дивитимуся на твою тінь, якщо ти не хочеш, щоб я дивилася на тебе, сказала вона йому, а він відповів: Я хочу бути там, де моя тінь, якщо туди буде спрямований твій погляд. Вони кохали одне одного й казали одне одному такі слова, і не тільки тому, що вони були гарні або правдиві, якщо можливо, щоб слова були водночас гарними і правдивими, а й тому, що відчували: надходить час тіней, і треба звикати, поки вони ще разом, до темряви остаточної розлуки.
* * *