Бо тим часом як усякий інший знецінений, задарма роздаваний товар зразу – з природною неминучістю – зник з ринку, харчові продукти й далі продавалися. Звичайно, по них треба було йти на село. Ваш пекар, і різник, і бакалійник уже не мали чого дати вам, крім братерської любові та святого слова. І ви пакували торбу та їхали за сто двадцять кілометрів від міста; йшли від обійстя до обійстя, і ось – тут вам пощастило виміняти кіло картоплі за золотий годинник, там яєчко за бінокль, там кілограм висівок за акордеон або друкарську машинку. І ви мали що їсти. А якби селянин усе те був пороздавав, вам давно б настав капець. Але селянин зберіг для вас і фунтик масла; зберіг лиш тим, що віддав його вам за перський килимок або за старовинне народне вбрання з Кийова[27].
Ну, то на кому спіткнулись божевільні комуністичні експерименти Абсолюту? Хто не розгубився серед паніки доброчесності? Хто вистояв у катастрофічному потопі достатку і, не жаліючи наших ротів та нашого майна, врятував нас від згуби?
Ти його бачив? Знаєш, хто він?
Наш годувальник, чех-селянин!
РОЗДІЛ XVI. У горах
Полудень на “Колибі” у Ведмежій долині. Інженер Марек сидить, згорбившись, на веранді “Колиби”, дивиться в газету й знов її згортає, щоб окинути поглядом широку смугу Крконошів. У горах тиша, велика, кришталева тиша; і засмучений чоловік випростується й глибоко зітхає.
Он унизу видно малесеньку здаля постать. Хтось іде до “Колиби”.
“Яке тут чисте повітря, – думає Марек на веранді. – Тут, слава богу, Абсолют ще латентний, його заклято в усьому, він схований у цих горах та лісах, у цій розкішній травиці, в синьому небі. Тут він не гасає по світу, не страшить, не чаклує, а тільки таїться в усьому матеріальному – бог, глибоко й нечутно присутній, він навіть не дихає, а мовчить і визирає... – І Марек склав руки в німій подячній молитві. – Боже, яке тут чисте повітря!”
Чоловік, що йшов знизу, спинився під верандою.
– Ну, таки розшукав я тебе, Марек!
Марек глянув на нього без великої радості. Перед ним стояв Г. X. Бонді.
– Нарешті я таки розшукав тебе, – повторив пан Бонді.
– Ходи нагору, – сказав Марек, видимо не радий гостеві. – Що це в дідька принесло тебе? Ну й вигляд же в тебе!
І справді. Г. X. Бонді був весь жовтий, змарнілий; на скронях густо пробилась сивина, а біля очей були зморшки. Він мовчки сів поруч Марека й затиснув руки між коліньми.
Минула хвилина прикрої мовчанки; тоді Марек спитав:
– Ну, то що з тобою? Бонді тільки рукою махнув.
– Іду на пенсію, брате. Бо... і до мене... і до мене черга дійшла.
– Благодать? – скрикнув Марек і відсунувся, наче, від прокаженого.
Бонді кивнув головою. Сльоза, що бринить на його” віях, – чи то не знак сорому? Марек тихо свиснув.
– То вже й до тебе... Бідолаха!
– Ні, – квапливо вигукнув Бонді, втираючи очі. – Ти не думай, що й тепер... Я його якось переходив... Рудо, я... я перемігся, але... ти знаєш... коли воно зійшло на мене, то була найщасливіша хвилина мого життя. Ти й уявлення не маєш, Рудо, якого страшного зусилля треба, щоб вичухатися з такого.