Автоматичні двері зачинилися за ними, й Ліза рушила в свій фатальний шлях коридором до операційної номер двадцять один. Операції на мозку звичайно відбувалися в одній з чотирьох кімнат — 20-й і 21-й, 22-й чи 23-й, які було для цього обладнано. На спеціальних підставках стояли операційні мікроскопи Цейса, були замкнені відеосистеми з записувальними пристроями, спеціалізовані столи. В кімнаті № 21 була ще й галерея для глядачів, і тому доктор Курт Маннергейм, завідувач відділенням нейрохірургії та голова комітету по зв’язках із медичним коледжем, оперував переважно в ній.
Ліза сподівалася, що до цього часу вже спатиме, але ні. Навпаки, вона, здавалося, особливо чітко сприймала те, що відбувалося, і всі її почуття загострились. Навіть хімічний запах стерильності здавався аж надто різким. У неї ще є час, думала вона. Їй не хотілося, щоб її оперували. Особливо голову. Вона погодилась би на все — тільки б не голову.
Рух припинився. Повернувши погляд, Ліза побачила, що сестра кудись зникла, а її, наче автомобіль, припаркували на узбіччі напруженої магістралі. Повз неї пройшла група людей, везучи іншого хворого. Його нудило. Один із санітарів, які штовхали каталку, тримав хворого за підборіддя. Забинтована голова навіювала жах.
По щоках Лізи покотилися сльози. Хворий нагадав їй про майбутні муки. Її саму збиралися розчахнути й осквернити. Не якусь там периферійну частину — ступню чи руку, а голову… де жила її особистість і сама душа. Чи буде вона тією ж людиною, що й до операції?
В одинадцять років у Лізи був гострий апендицит. Операція тоді здавалася їй, безумовно, страшною, але той страх був нічим порівняно з тим, який вона відчувала зараз. Вона була певна, що позбудеться власної особистості, якщо не самого життя. В кожному разі, вона розпадалася на уламки, які хтось мав підібрати й вивчити.
Знову з’явилася Керол Бігелоу.
— Все гаразд, Лізо, на вас чекають.
— Прошу, — прошепотіла Ліза.
— Заспокойтеся, Лізо, — проговорила Керол Бігелоу. — Ви ж не хочете, певно, щоб доктор Маннергейм побачив ваші сльози.
Ліза не бажала, аби будь-хто бачив, як вона плаче. Вона кивнула Керол у відповідь і відчула, що злиться. Чому це відбувається саме з нею? Несправедливо. Рік тому вона була нормальною студенткою коледжу. Вирішила спеціалізуватися з англійської мови, сподіваючись підготуватися до юридичного факультету. Їй подобалися лекції з літератури і вона добре навчалася, принаймні, поки не зустріла Джіма Конвея. Вона знала, що занедбала навчання, але таке тривало лише близько місяця. До знайомства з Джімом вона пережила кілька мимобіжних захоплень, але жодного разу не була цілком удоволена й навіть питала себе, чому через це здіймають стільки галасу. Але з Джімом все було інакше. Вона відразу ж зрозуміла, що з ним одержить усе, що може дати близькість із мужчиною. І не лишилася байдужою. Вона не вірила в протизаплідні таблетки і добилася, щоб їй поставили кільце. Ліза добре пам’ятала, як важко було набратися мужності і в перший раз піти до гінекологічного відділення. А далі вона приходила знову, коли виникала необхідність.
Каталка в’їхала до операційної, що являла правильний квадрат із стороною в двадцять п’ять футів. Стіни було вкрито сірою керамічною плиткою аж до самої заскленої галереї під стелею. Більшу частину стелі займали дві величезні безтіньові лампи з нержавіючої сталі, що нагадували перевернуті літаври. Посередині стояв операційний стіл — вузький потворний пристрій, що нагадав Лізі вівтар для якогось поганського ритуалу. На одному кінці столу була кругла підставка з отвором у центрі. Ліза інстинктивно здогадалася, що на ній має лежати голова. З маленького транзистора в кутку, наче із зовсім іншого світу, проникливо співали «Бі Джіз».
— Ось ми й прибули, — сказала Керол Бігелоу. — Я прошу вас пересунутися на стіл.
— Гаразд, — відказала Ліза, — дякую. — Власна реакція викликала в дівчини досаду. Менш за все вона збиралася дякувати. Але їй хотілося сподобатися цим людям, бо вона знала, що залежить від їхньої уваги й догляду. Переміщуючись із каталки на операційний стіл, Ліза не випускала з рук простирадла, марно намагаючись зберегти хоч краплинку гідності. Опинившись на столі, лягла нерухомо, втупившись у безтіньові лампи.
Поруч із лампами вона побачила скляну перегородку. Відбите світло заважало дивитися крізь скло, але згодом вона розгледіла обличчя, що втупилися в неї згори. Ліза заплющила очі. Її виставили на посміховисько.
Життя її перетворилося на кошмар. Усе було чудово до того фатального вечора. Вони займалися вдвох із Джімом. Поступово вона зрозуміла, що їй важко читати, особливо коли вона натрапила на речення, яке починалося словом «завше». Те, що вона знає це слово, не викликало в неї сумнівів, але мозок відмовлявся приймати його. Довелося спитати в Джіма. Він посміхнувся у відповідь, думаючи, що вона жартує. Вона повторила питання, він відказав: «Завше». Але навіть по тому, як Джім вимовив слово, по тому, як вона подивилася на нього в книзі, зміст не дійшов до неї. Вона пам’ятала відчуття страху й безвиході, що на неї навалилося. Після цього з’явився дивний запах. Джім сказав, що нічого не відчуває, і це було останнє, що Ліза пам’ятала. Потім почався перший напад. Поза сумнівами, він був жахливий, і Джім увесь тремтів, коли вона отямилася. Виявилося, що вона кілька разів його вдарила й подряпала йому обличчя.