— Доброго ранку, Лізо, — проговорив приємний чоловічий голос із британським акцентом. Поглянувши вгору й назад, Ліза зустрілася поглядом із карими очима Бала Ранади, лікаря з Індії, що закінчив їхній університет. — Пам’ятаєте, що я вам казав учора ввечері?
Ліза кивнула.
— Не кашляти й не сіпатися, — проговорила вона, бажаючи зробити лікареві приємність. Дівчина ясно пам’ятала візит доктора Ранади. Він з’явився по обіді, відрекомендувався, сказав, що він анестезіолог і опікатиметься нею протягом операції. Потім почав ставити ті ж питання про здоров’я, на які їй доводилося відповідати безліч разів раніше. Відмінність полягала в тому, що доктора Ранаду відповіді, здавалося, й не цікавили. Його обличчя кольору червоного дерева не змінювало виразу, крім того моменту, коли Ліза описувала, як у одинадцять років їй видаляли апендицит. Доктор Ранада кивнув, коли Ліза повідомила, що перенесла наркоз нормально. Те, що вона не давала алергійної реакції, було ще одним повідомленням, яке його зацікавило. Почувши це, він знову кивнув.
Як правило, Лізі подобалися люди, які давали вихід власним почуттям. Доктор Ранада належав до іншої категорії. Він не виявляв жодних емоцій, лише внутрішню силу. Але за таких обставин навіть ця стримана симпатія влаштовувала Лізу. Вона була рада, що для когось її муки являли щось узвичаєне. Але доктор Ранада відразу ж уразив її. З тим самим бездоганним оксфордським акцентом він проказав:
— Сподіваюся, доктор Маннергейм повідомив вас, як подаватиметься наркоз?
— Ні, — відповіла Ліза.
— Дивно, — вимовив після паузи доктор Ранада.
— Чому? — затривожилася Ліза, відчувши небезпеку. Думка про те, що поміж лікарями немає згоди, страхала. — Чому дивно?
— Трепанацію звичайно роблять під загальним наркозом, — пояснив доктор Ранада. — Але доктор Маннергейм повідомив нас, що хоче оперувати під місцевою анестезією.
Ліза не чула, щоб її операцію називали «трепанацією». Доктор Маннергейм сказав, що збирається зняти клапоть шкіри й проробити маленьке віконце в її голові, щоб можна було видалити ушкоджену ділянку правої скроневої долі. Він пояснив Лізі, що якимось чином частина її мозку ушкодилася, і що якраз це місце й викликає приступи. Якби йому пощастило саме цю ділянку видалити, приступи припинилися б. Він проробив майже сотню таких операцій із блискучим результатом. На той час Ліза вже впала в відчай, бо до зустрічі з доктором Маннергеймом усі лікарі, до яких вона зверталася, лише співчутливо кивали їй.
А приступи були страшні. Звичайно вона знала про їхнє наближення, бо виникав цей дивно знайомий запах. Але іноді вони починалися без попередження, звалюючись на неї, наче обвал у горах. Одного разу після довгого медикаментозного лікування й запевнянь, що хворобу подолано, вона в кінотеатрі відчула цей жахливий запах. Не тямлячи себе, вона зірвалася з місця, дісталася, перечіплюючись, до проходу й кинулася в бік фойє. В цю мить вона втратила контроль над собою. Пізніше вона отямилася в фойє біля цукеркового автомата. Спиною вона притискалася до стінки, а руки були між ногами. Частина одягу зникла, а вона, наче ошаліла кішка, мастурбувала. Кілька чоловік, і серед них Джім, дивилися на неї, наче на якесь чудовисько. Згодом вона довідалася, що напала на двох дівчат і одну так побила, що нещасну повезли до лікарні. Єдине, що вона могла зробити, отямившись, це заплющити очі й заплакати. Вона пам’ятала, як почула далекий сигнал карети швидкої допомоги й подумала, що божеволіє.
Життя її спинилося. Вона не була божевільна, але жодні ліки не знімали нападів. Тому, коли з’явився доктор Маннергейм, він здався їй рятівником. І лише після відвідин доктора Ранади вона стала усвідомлювати, що ж насправді на неї чекає. Після доктора Ранади з’явився санітар, щоб поголити їй голову. З цієї хвилини Ліза не перестаючи відчувала страх.