— Чому він хоче під місцевою анестезією? — спитала Ліза. Пальці її почали тремтіти.
Доктор Ранада зосередився перед тим, як відповісти.
— Так, — зрештою сказав він, — доктор хоче встановити, яку частину вашого мозку вражено. І він потребує вашої допомоги.
— Значить, я не спатиму, коли… — Ліза не договорила. Її голос зірвався. Ця думка, здавалося, суперечила здоровому глуздові.
— Саме так, — підтвердив доктор Ранада.
— Але ж він знає, де пошкоджена частина мого мозку, — заперечила Ліза.
— Лише приблизно. Але не тривожтеся. Я буду поруч. Болю ви не відчуєте. І слід думати тільки про одне — не кашляти й не ворушитися.
Із задуми Лізу вивело відчуття болю в лівому передпліччі. Поглянувши вгору, вона побачила, що в крапельниці спливають крихітні бульбашки. Доктор Ранада почав робити вливання. Те ж саме він проробив і на правій руці, ввівши у вену довгу тонку пластикову трубку. Потім він так підрегулював стіл, що узголів’я виявилося трохи вище від ніг.
— Лізо, — сказала Керол Бігелоу, — я введу вам катетер.
Підвівши голову, Ліза подивилася долі. Керол розпечатувала загорнуту в пластик коробочку. Ненсі Донован, друга операційна сестра, відгорнула простирадло, оголюючи Лізу від п’ят до пояса.
— Катетер? — здивувалася Ліза.
— Так, — підтвердила Керол Бігелоу, надіваючи просторі гумові рукавички. — Я введу трубку в сечовий міхур.
Голова Лізи впала на стіл. Ненсі Донован вхопила ноги дівчини й звела їх підошвою до підошви. Тепер коліна розійшлися широко в боки і кожен, хто хотів, міг бачити її в такому положенні.
— Я введу вам препарат під назвою манітол, — пояснив доктор Ранада. — Він спричиняє сильне виділення сечі.
Ліза кивнула, роблячи вигляд, наче зрозуміла, й одночасно відчула, що Керол Бігелоу витирає їй геніталії.
— Привіт, Лізо! Я доктор Джордж Ньюмен. Пам’ятаєш мене?
Розплющивши очі, Ліза побачила ще одне обличчя, закрите маскою. Очі голубі. В обличчя по той бік столу райдужки були карі.
— Я старший ординатор нейрохірургії, — сказав доктор Ньюмен, — а це доктор Ральф Лоурі, один із наших молодших ординаторів. Ми, як я казав тобі вчора, будемо асистувати докторові Маннергеймові.
Перш ніж Ліза встигла відповісти, вона відчула різкий біль між ногами, а потім незвичну вагу в сечовому міхурі. Глибоко зітхнула й відчула, що до внутрішнього боку стегна прикладають лейкопластир.
— А тепер розслабся, — сказав доктор Ньюмен, не чекаючи відповіді. — Ти й не помітиш, як одужаєш. — Обоє лікарів зосередилися на серії рентгенограм, розміщених уздовж стін.
Події в операційній набирали швидкості. З’явилася Ненсі Донован з інструментами на таці з нержавійки. Над тацею здіймалася пара. Сестра з грюком опустила свою ношу на столик, що стояв поруч. Дарлін Купер, третя операційна сестра, вже в хірургічному халаті та в рукавичках, запустила руку в стерильні інструменти й узялася розкладати їх у певному порядку на таці. Коли Ліза побачила, що Дарлін Купер підіймає великого дриля, вона відвернулася.
Доктор Ранада наклав їй на руку манжетку тонометра. Керол Бігелоу оголила дівчині груди й прикріпила липкою стрічкою датчики електрокардіографа. Скоро з транзистора долинули сигнали, що нагадували булькотіння. Вони йшли з кардіомонітора, змагаючись із голосом Джона Денвера.
Доктор Ньюмен повернувся до столу після вивчення рентгенограм і перевірив положення голеної голови дівчини. Потім, поклавши мізинця їй на носа, а великого пальця — на маківку, маркером провів лінії. Перша йшла від вуха до вуха через маківку. Друга перетинала її, починаючись від середини лоба і тягнучись до потилиці.
— А зараз, Лізо, поверни голову праворуч, — сказав доктор Ньюмен.
Ліза не розплющувала очей. Вона відчула, як палець намацує на кістці борозенку, що йде від правого ока до правого вуха. Далі — як маркер малює петлеподібну лінію, що від правої скроні вигиналася вгору й назад і закінчувалася за вухом. Район, окреслений фарбою, нагадував ратицю з вухом у основі. З нього й мусили відшарувати клапоть шкіри, про який говорив Лізі доктор Маннергейм.
Несподівано по всьому тілі розлилася оспалість. Здавалося, повітря в приміщенні стужавіло, а руки й ноги налилися свинцем. З великим зусиллям Ліза підняла повіки. Над нею всміхався доктор Ранада. В одній руці він тримав трубку крапельниці, в другій — шприц.
— Це зніме напруженість, — пояснив доктор Ранада.
Вона втратила відчуття часу. В свідомості зрідка виникали якісь згуки. Вона хотіла заснути, але тіло мимоволі опиралося її бажанню. Відчула, що її повертають набік, а під праву руку підкладають подушку, підіймаючи її. Те, що зап’ястки було прив’язано до дошки, яка під прямим кутом видавалася за краї операційного столу, вже не турбувало. Руки настільки обважніли, що вона все одно не змогла б ними поворухнути. Щоб знерухомити тіло, поперек стягнули шкіряною попругою. Дівчина відчула, що голову чимось шкребуть і змащують. Потім у неї вп’ялося кілька гострих голок, але біль миттєво вщух. І нарешті голову затисли якимись лещатами. Проти власної волі Ліза поринула в сон.