Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.
— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.
Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.
— Я так боюся… — сказала вона.
— Тобі зовсім нема чого боятися.
Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.
— Чого ти боїшся, Кетрін?
— Усього боюся…
Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…
— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.
— Але мені все воно не до вподоби!
Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.
— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.
— Трохи, — відказав Торн.
— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я хочу, щоб ми повернулися додому…
Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.
— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…
Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.
— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…
— Та певне ж.
Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.
— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?
— То дуже високий пагорб, Кеті.
— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.
Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.
— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером. © http://kompas.co.ua
— Навряд. Він весь удався в тебе.
Торн промовчав.
— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.
Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.
— Чому тобі так здається? — запитав він.
Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.
— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.
— Та ні, це тільки видимість.
— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?
— Так.
— А дружину любиш?
Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.
— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…
— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…
Вона вдячно усміхнулася.
— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…
— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.
— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.
Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.
— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…
Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.
Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.
— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.