— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.
— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.
Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.
— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.
— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.
Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.
Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.
— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.
Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:
— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…
— Прости… прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на
самоті, мовила:
— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.
— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала…
— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож…
— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки… чому вона криється від мене… наче дитина не моя?
— Не будь підозріливим, — зауважила мати. — Це звичайна сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?
— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.
— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.
— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.
Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.
В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.
Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.
Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.
Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.
«Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади…» Він покликав негра.
— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?
— Є, — відповів негр.
— Візьми звідти голуба й випусти.
— Тих голубів уже всіх поїли.
— Хто поїв?
— Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.
— А щоб вас крокодил пожер! — вигукнув з досадою царевич.
Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши йому історію з голубами, царевич мовив:
— Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два таланти. Скажи — я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна… А якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, — додав він, усміхнувшись. — І ще одне… постарайся умовити її, щоб вона відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з’явився на світ у такому оточенні, а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його давати батькові найгірші фініки!..