Зійшовши до виноградника, повного стиглих грон, юнаки почули жіночий голос, який кликав когось, а певніше, тужливо співав:
— Де ти, моя курочко? Озовися! Де ти, моя люба! Втекла ти від мене, а я ж сама напуваю тебе й годую добірним зерном — навіть раби тобі заздрять. Де ж ти? Озовися! Гляди, бо настане ніч і ти не потрапиш додому, де всі коло тебе упадають, або прилетить з пустелі рудий яструб і вирве тобі серце. Тоді марно кликатимеш свою хазяйку, як я зараз кличу тебе. Озовися, бо розгніваюсь і піду, а тобі доведеться повертатись додому самій…
Спів усе наближався. Вже співачка була за кілька кроків від них, коли Тутмос, визирнувши з-за кущів, вигукнув:
— Глянь, Рамзесе, яка красуня!..
Царевич, замість того щоб глянути, вибіг на стежку й заступив дорогу співачці. Це й справді була вродлива дівчина з грецькими рисами обличчя й шкірою кольору слонової кістки. З-під серпанку на голові виглядали розкішні чорні коси, закручені у вузол. На ній було довге біле вбрання, яке вона з одного боку підхопила рукою; крізь прозору тканину видно було дівочі перса, схожі на яблука.
— Хто ти, дівчино? — спитав Рамзес. Суворі зморшки на його чолі розгладились, очі заблищали…
— О Єгово!.. Батьку!.. — скрикнула перелякана дівчина і спинилась мов укопана на стежці. Та незабаром вона заспокоїлась, і оксамитні очі її набрали лагідного, сумовитого виразу.
— Звідки ти взявся? — спитала вона Рамзеса трохи тремтячим голосом — Я бачу — ти воїн, а воїнам тут ходити не можна.
— Чому не можна?
— Бо це земля великого пана, Сезофріса.
— Ого! — усміхнувся Рамзес.
— Не смійся, бо зараз ти збліднеш. Адже пан Сезофріс — писар пана Хаїреса, який носить опахало над найдостойнішим номархом Мемфіса. Мій батько бачив його і падав перед ним ниць.
— Ого-го! — повторив, і далі сміючись, Рамзес.
— Ти надто зухвалий, — мовила, спохмурнівши, дівчина. — Якби не твоє добре обличчя, я б подумала, що ти грецький найманець або розбійник.
— Він ще не розбійник, але колись, може, стане найбільшим розбійником, якого носила земля, — втрутився в розмову чепурун Тутмос, поправляючи перуку.
— А ти, мабуть, танцівник, — відповіла, осмілівши, дівчина. — O!.. Я навіть згадала, що бачила тебе на ярмарку в ПіБаїлосі, коли ти заклинав змій.
Обидва юнаки геть розвеселились.
— А ти хто така? — спитав Рамзес, беручи дівчину за руку. Але та вирвала її.
— Як ти смієш! Я — Сара, донька Гедеона, управителя цього маєтку.
— Єврейка… — шепнув Рамзес, і тінь пробігла по його обличчю.
— Ну то й що!.. Ну то й що!.. — вигукнув Тутмос. — Думаєш, єврейки гірші від єгиптянок? Вони тільки скромніші й недоступніші, що надає їхній любові особливої чарівності.
— То ви невірні! — сказала Сара з гідністю. — Відпочиньте, якщо ви стомились, нарвіть винограду і йдіть собі з богом. Наші слуги не дуже раді таким гостям.
Вона хотіла була піти, але Рамзес її затримав:
— Стривай… Ти сподобалась мені, і я не хочу, щоб ти йшла від нас.
— Злий дух тебе поплутав. Ніхто в цій долині не сміє так розмовляти зі мною… — обурилася Сара.
— Бачиш, дівчино, — озвався Тутмос, — цей юнак — офіцер жрецького полку Пта і писар у писаря того пана, який носить опахало над тим, що носить опахало над самим номархом Габу.
— Він і справді схожий на офіцера, — мовила Сара, задумливо поглядаючи на Рамзеса. — А може, навіть, і сам вельможний пан? — додала вона, приклавши палець до вуст.
— Хто б я не був — твоя краса перевищує мою вельможність, — палко вигукнув Рамзес. — Але скажи, це правда, що ви… їсте свинину?..
Сара ображено глянула на нього, а Тутмос відповів за неї:
— Одразу видно, що ти зовсім не знаєш євреїв. Та єврей ладен скоріше вмерти, аніж з’їсти шматочок свинини, хоч, на мою думку, це не така вже й погана страва.
— А котів ви вбиваєте? — допитувався Рамзес, стискаючи руку Сари й заглядаючи їй у очі.
— І це вигадка… безглузда вигадка!.. — обурився Тутмос — Ти міг би спитати мене і не плести таких дурниць… Адже в мене були три коханки єврейки.
— Досі ти казав правду, але зараз брешеш, — відповіла Сара. — Єврейка не буде нічиєю коханкою! — додала вона гордо.
— Навіть коханкою писаря того пана, який носить опахало над мемфіським номархом? — запитав глузливо Тутмос.