— Угу, — буркнув клон.
— Що «угу»?
— Ти Со Лай, а я Протон. Проводир.
«Смішне ім’я. Але, треба визнати, що воно пасує до його тупої вухатої морди», — офіцер якомога приязніше посміхнувся клонові й мовив:
— Нам з вами, Протоне, треба вже тепер визначити оптимальний маршрут до північних печер хребта Ронго. Тих, які тягнуться від масиву Тарського до Маунт-Шилд. Потрібен маршрут з усіма деталями. Його буде введено до навігаторів моїх бійців і роботів. За дві стандартні доби ви поведете туди спеціальну експедицію. Я очолюватиму загін супроводу.
— Що значить «спеціальна експедиція»?
— Дослідницька експедиція зі спеціальним завданням. Будемо шукати рідкісну істоту. Рідкісного тутешнього ксеноморфа. Підемо до печер з важкими транспортними роботами і малим екскаватором на платформі «павука» шостої серії. Біля печер, там, де розлами пересікають стару кальдеру[3] вулкана Ронго, до нас приєднаються науковці з орбітальної станції.
— Не вийде.
— Чому?
— Завтра сюди прийде хмарний фронт. Все плато буде в густому тумані. Тиждень, а може, й десять діб. Ті проходи в горах, якими ми йтимемо до кальдери, також будуть у тумані. Нічого не бачитимемо. В дихальних фільтрах буде багато вологи. У тумані погано розпилюються репеленти, якими відлякують звірів. Зовсім не хочуть розпилюватися. Нам буде важко відбиватись від хижаків. Люди загинуть. Треба чекати.
— Наскільки я знаю, в горах не так багато хижаків, як у болотах і джунглях. А мої хлопці, Протоне, давали собі раду і в джунглях. Там також бували густі тумани. Мій загін за два тижні не втратив жодного бійця. Всі вчені, яких ми охороняли, залишилися живими і неушкодженими… — він запнувся, раптом згадавши передостанній день, проведений ним у лісовій зоні Сельви. — Майже неушкодженими.
— Радий за вас. Я ходив джунглями. Тут справді менше хижаків, але вони більші, впертіші й сильніші за болотяних змій і ящерів. Швидко нападають, швидко відступають. Потім нападають ще й ще. Дуже-дуже вперті.
— Ми маємо бойових роботів охорони. Найсучасніших.
— Це мало допомагає.
— Роботи бачать у тумані, як ми у прозорому повітрі.
— Хижаки також.
— У роботів швидша реакція. І потужніша зброя.
— Лачари хитріші за роботів.
— Лачари — це такі хижі комахи?
— А хочете на них подивитися? — з-за перегородки вистромилась голова чорношкірої дівчини з кумедною зачіскою. Її дрібні косички були складені у конструкцію, яка нагадала офіцерові решітку на вентиляційному отворі. На комірі її комбінезона виблискував жовтою емаллю значок авреліан-ської наукової корпорації.
— А можна? — він відразу проникся симпатією до молодої вченої.
— Ходіть сюди, — запросила дівчина, розсуваючи панелі, що відмежовували закуток лабораторного відсіку.
Со Лай зайшов за перегородку. Там, у вузькій кабінці, стояв столик із приладами, а стіну перед ним займала чорна панель, яку прем’єр-лейтенант прийняв за оглядовий екран.
— Я Занга, ксенобіолог, — відрекомендувалась дівчина. — А вас, як я чула, звати Со Лай.
— Підслуховувати недобре, Занго.
— Вибачте, але я не підслуховувала. Я ж не винна, що у ТЕКу[4] важко зберегти приватність. Тут всі усе чують і всі усе знають. Тонкі стінки, маленькі приміщення, все скупчено й залюднено. А ваша розмова з Протоном була секретною, так?
— Покажи йому лачара, — клон зайшов до кабінки і присів на край столу. — Офіцер ніколи не бачив живого лачара. Офіцеру буде корисно його побачити.
— Як давно ви на Сельві? — запитала Занга, з відвертою зацікавленістю розглядаючи фігуру прем’єр-лейтенанта, вигідно підкреслену чорним підскафандровим комбінезоном, поверхнею якого зміїлися золотисті лінії терморегуляторів.
— Одинадцять місяців.
— Кажете, що вже були в експедиціях?
— Бував. На екваторі і в Дощовій долині.
— Ескортували вчених?
— Так. Ми охороняли ваших колег, Занго. Ксенобіологів, ксенопалеологів і ще різних-різних «ксено». Їм вдалось зробити цікаві відкриття.
— Тут, у горах, цікавіше. Майже кожного тижня ми знаходимо невідомих науці істот. «Ті-ді»[5] тут також дуже допомагають. Ми дружимо з «ті-ді». Вам у нас сподобається.
— Можливо. Принаймні, знатиму, хто такі лачари.
— Лачарами у нас прийнято називати хижаків Dicrota mesocephali. Тип — інсектоподи, підтип — псевдохеліцерові, клас — павукоподібні, загін — карноцефали, сімейство — дікроти. Дихають за допомогою трахеєподібних органів, отруйні. Броньові щитки, метасома і педіпальпи[6] в них з ратину, надзвичайно міцні. Були випадки, коли лачари розривали покриття комбінезонів. Ми тепер вирізняємо кілька підсімейств лачарів — дікраноцефали, бутани та арахіни. Бутани — найспритніші, арахіни — найотруйніші.
3
Кальдера — заглиблення на вершині вулкана, здебільшого круглої або овальної форми з крутими схилами.
6
Метасома — хвостові сегменти лачара. Педіпальпи — хапальні клешні, подібні до клешень скорпіонів.