— Не переймайтеся, пане вчителю, неодмінно ознайомлюся з усією літературою, рекомендованою вами.
— Добре. І також не забудьте відвідати завтра лекцію.
— Обов’язково! До побачення, пане Гроцію…
— До зустрічі, пане Юрію.
Немирич щодуху прибіг до університетської бібліотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцій взявся особисто обговорювати з ним програму занять.
Бібліотечна зала була щільно заставлена численними шафами, на яких нерівними рядами вишикувалися книжки. Юрій пройшовся уздовж рядів, розглядаючи корінці томів і читаючи назви. Як раптом, немовби з-під землі, перед юнаком вигулькнув бібліотекар і спитав чемно:
— Добридень! Вас щось цікавить, юначе?
— Добридень, пане… е-е-е…
— Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, університетський бібліотекар. Якщо у вас є якісь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..
— Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, — почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: — Оце я хотів би замовити…
Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:
— Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький — отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…
Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.
— Що вас бентежить, пане Мейсоне? — поцікавився Немирич.
— Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема — у мене багато знайомих букіністів.
— Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?
— Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?
— О, так, я маю час.
— Тоді, пане…
— Юрій Немирич.
— Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, — і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…
Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів — облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!
— Добридень! — здивовано відповів Юрій. — А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?
— Кшиштоф Арцишевський, — мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. — А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?
— Юрієм Немиричем мене звати.
— Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?
Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.
— Так, я із цим знайомий, — пафосно відповів Кшиштоф.
— А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?
— Не тільки. Лейденці навіть одержали як винагороду за свою стійкість оцей самий університет[11]…
— Та невже?.. А мер міста? Він же не втратить рук, правда ж?
— Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цілими й неушкодженими, не переймайтеся.[12]
— Пане Арцишевський, а на якому факультеті ви навчаєтеся?
— На факультеті прикладної механіки.
— О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…
— А чому шкода? Я два роки вивчав механіку й інші галузі прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрію, я постараюся відповісти на всі запитання, які ви задасте мені.
— Як добре! Мене дуже зацікавив державний устрій у Голландії. Чи допоможете мені розібратися в цьому нелегкому питанні?
— Природно, пане Юрію. Це моя улюблена тема, бо мрію побудувати державу з системою управління, подібною до голландської.
— Дозвольте довідатися, де саме збираєтеся її побудувати?
— Поки що не знаю точно, де саме. Хоч і схиляюся до Бразилії.
11
Університет був подарований місту Лейдену Вільгельмом І Оранським Мовчазним як подяка за мужність містян, які непохитно витримали у 1575 році облогу іспанців, що тривала протягом року. Інша пропозиція Вільгельма Оранського зводилася до довічного позбавлення міста усіх видів податків, проте жителі Лейдена вважали за краще мати в рідному місті чудовий університет, який з часом уславився на всю Європу.
12
Згідно з переказами, під час річної облоги лейденський мер якось сказав городянам, що згоден, аби з його відрубаних рук приготували їжу для голодуючих, ніж відкрити ворогам міські ворота.