— От же ж свинота!!! Підслуховувати вирішив!.. — спересердя дяк ледь не вилаявся. — А ти, Тимофію, їж і не соромся.
Юнак присунув ближче миску з окостом, взяв ніж з виделкою й заходився неквапливо нарізати м’ясо, акуратно викладаючи скибочки на свою тарілку. Іван Тарасьєвич мимоволі замилувався діями юнака: до чого ж легко й елегантно вправляється він зі столовими приборами! Ніж і виделка буквально пурхали в його руках… І раптом дивовижна думка буквально розчавила величезний мозок дяка: «Як же боярин Рєпнін-Оболенський випустив з виду це його вміння?! Може, молодик значно хитріший, ніж видається на перший погляд?! А раптом він пам’ятає своє дитинство?! Це ж його матінка в Москву привезла першу виделку — це диявольське знаряддя[16]. Відьма чортова! Який жах!..»
Обличчя дяка скривила гримаса. Тимофій миттю зірвався з місця й кинувся до нього зі словами:
— Що сталося? Вам зле?..
— Ні. Іди на місце, — зашепотів Іван Тарасьєвич.
— Може, вам води?.. — і юнак простягнув старому келих з водою.
— Ти їж, їж собі, — слабко відгукнувся дяк. — Зі мною все добре, зараз пройде.
Піддавшися вмовлянням, Тимофій Дєділов повернувся на місце й продовжив пригощатися. Грамотін же тим часом стежив за руками юнака. Спостерігав, як моторно той користується ножем і виделкою, спритно відправляючи до рота шматок за шматком.
— Ти де… ото?.. — нарешті запитав дяк і вказав на пальці юнака, у яких були невимушено затиснуті столові прибори. Дєділов подивився на свої руки, густо почервонів та швидко забелькотав:
— Вибачте мені, заради Христа, я знов забувся, але нічого такого більше не повториться!..
І миттю помінявши ніж з виделкою місцями, додав:
— У мене з дитинства все між десницею і шуйцею плутається, я ненавмисно…
— Що саме з дитинства? — сторожко поцікавився старий і пильно поглянув на юнака. Якщо він пам’ятає дитинство, тоді це кінець. Але ж він Грамотіну вже почав подобатися…
— Я й шаблю в лівій руці тримаю, але ви через це не хвилюйтеся. Поступово я навчився володіти правою рукою не гірше, ніж лівою…
— Яку таку шаблю?!
— Звичайну шаблю. І ножі метати вмію як правою, так і лівою рукою. Щоправда, пістолем…
— Стій!!! — гримнув дяк. — Хутко відповідай, де й коли ти вивчився володіти ножем і виделкою?!
Старий схвильовано задихав і подумав: «Але ж і правда — царевич!»
— Торік вивчився, — спокійно відповів юнак. Але Грамотін продовжив допит:
— А по-польському розумієш?
Запитавши це, Іван Тарасьєвич внутрішньо напружився: якщо це й справді він… тоді відповість схвально!
Тимофій справді відповів одразу, зовсім не замислюючись:
— Умію, чого ж не вміти?..
«А оце зовсім погано! Отже, він усе пам’ятає!» — подумав дяк.
От чому насправді Рєпнін-Оболенський підсунув йому цього юнака… Пройдисвіт скинув йому на руки синка Лжедмитрія, відгородивши тим самим себе та свій Розбійний приказ від скандалу. Але ж інтуїція, що ще жодного разу не підводила Івана Тарасьєвича, підказувала: «Не все втрачено! Не здавайся! Запитуй далі!..»
— А скажи-но, Тимофію, де це ти польської мови навчився?
— Та торік же ж і навчився! А що?
— Торік? Як так — торік?! Цікаво…
— А все просто: боярин Борис Олександрович наказав мені в довіру до одного поляка втертися, отож я й вивчився цій мові. Й етикету заразом. Він же з посольських був, поляк цей. А в послів без етикету ніяк не можна.
– І як?..
— У довіру втерся, як і було наказано.
— Отже, польську мову ти тепер добре освоїв?
— Так.
— Ага…
У Грамотіна відлягло від серця. Але своїх сумнівів старий не виказав, а продовжував міркувати: «Отже, науку етикету в поляка перейняв? Так, добре… У поляка! Чудово, тямущий хлопець… І мови там же навчився… Добре. Таким чином, про своє походження парубок таки не згадав, і це прекрасно! Отже, у нього все може вийти».
— А які ще мови ти знаєш, Тимофію? І наскільки вільно володієш ними?
— Ну-у-у, по-волоськи[17] можу зрозуміти, по-турецьки трохи. І ще латиною вільно читаю, і давньогрецькою.
— Ці мови ти теж вивчив, доки в Розбійному приказі служив?
— Ні. Я матінці торгувати допомагав, а вона в мене чіпка: і з чухонцями, і з татарами справи мала. І навіть із німцями й фрягами[18]… Але мови я і в Розбійному приказі також потроху вчив. Там у них спеціальні люди є, які мовами відають.
16
У Московії виделка з’явилася вперше в 1606 році. Її привезла Марина Мнішек, а спосіб застосування продемонструвала на своєму весільному бенкеті в Кремлі. Потрібно зазначити, що мініатюрні «диявольські вила» справили на московитів гнітюче враження.
18
Старовинна назва (від викривл. «франки») жителів Південної Європи романського походження. Зазвичай так називали італійців. Зокрема, «фряги» будували московський кремль. Від «фрягів» походять такі російські топоніми, як Фрязіно, Фрязєво, Фряново.