— Навіть так? Не знав я цього… — дяк миттєво насторожився.
— У розбійники ж різні люди йдуть. А якщо кожному допит потрібно вчиняти — невже щоразу товмача[19] кликати?..
– І те вірно. А що, там навіть латиною допитують когось? Або це так, для себе вивчити вирішив?..
— Ні, звісно. Латину і грецьку у Розбійному приказі ніхто не вчить спеціально. Цьому, напевно, у вас в Посольському приказі навчають.
— Припустимо, — ствердно кивнув Грамотін. А юнак продовжив:
— Цим мовам я в одного попа вивчився. Коли зовсім маленьким був, піп цей усе обіцяв мене до себе забрати. Хотів я йому сподобатися, а він мене все обманював, чортом циганським дражнив та у найбідніші родини прилаштовував.
— Чого б це так?
— Не знаю, — парубок знизав плечима. — Тоді я нічого ще не тямив, бо занадто малим ше був, а тепер от думаю… Напевно, піп цей хотів, щоб я в якійсь убогій родині сконав від голоду. Не інакше…
«Он воно що!.. Самотня неприкаяна душа. Напевно, натерпівся в дитинстві, а вдова Дєділова до нього доброту виявила, одна-єдина пожаліла», — подумав Іван Тарасьєвич, перш ніж розпитувати далі:
— А русинською[20] можеш?
— От чого не можу, того не можу, — зітхнув парубок. — Але якщо виникне така потреба, я й цю мову також здолаю, чом би й ні…
— Це добре, що старанність у тебе є, — похвалив Грамотін юнака.
— А скажіть… — почав несміливо Дєділов, як раптом почервонів і засоромився
— Я слухаю тебе, Тимофію.
— Мене що, товмачем хочуть зробити? — непевно почав юнак
— Яким ще товмачем?.. — здивувався дяк. — Звідкіля це ти взяв?
— Та Борис Олександрович казав, що працюватиму я тепер не на Розбійний, а на Посольський приказ. А тут все папери та папери, як я подивлюся. І всі, мабуть що, чужими мовами писані, правда ж? От для цього товмач і згодився б, я так розумію…
— Пфс-с-с! — Грамотін з презирливим виглядом випустив повітря крізь зціплені зуби і продовжив у такому ж презирливому тоні: — Щось ти, Тимофію, занадто зарозуміло поводишся.
— Та чого ж це занадто? Та я ж тільки…
— Ну, от що! У Посольському приказі дяк поки що я, а не ти. Тому мені й тільки мені вирішувати, яким чином тебе використати. Отже, затям: відтепер ти почнеш трудитися на Посольський приказ і робитимеш тільки те, що тобі тут накажуть робити. Зрозуміло?
— Ну так, чого вже, більш ніж зрозуміло, — зітхнув парубок.
Дяк ляснув розчепіреною долонею по столу, Дєділов здригнувся й миттю замовк. Однак Грамотін одразу ж подумки обсмикнув себе: «Ох, щось я зовсім загрався в страшенно суворого дідка! А парубійко тільки-но почав переді мною душу розкривати, треба би м’якше з ним, м’якше». Тому Іван Тарасьєвич ласкаво посміхнувся співрозмовникові, перш ніж продовжити:
— Ти, хлопче, не сердься на мою різкість. Просто зрозумій: у приказі один начальник має бути, інакше ніякої дисципліни не буде. Окрім того, на носі своєму зарубай, що нема чого лізти наперед! Треба буде — запитають із тебе, навіть найменше стягнуть. Треба буде — скажуть тобі все, що варто сказати.
Знову в хаті зависла мовчанка.
— Мовчиш?.. Що ж, оце вірно, оце добре. Бачу, тепер ти все зрозумів і готовий слухатися мене беззаперечно. А якщо так — кажу тобі: зовсім незабаром поїдеш ти в Польщу з доволі відповідальним дорученням. Отам і стане тобі у нагоді знання польської мови.
— У Польщу? — парубок все-таки не втримався від запитання.
— А що тут такого? — знизав плечима дяк.
— Та я ж і в Москві як слід не пожив! А тут аж сама Польща…
— Не просторікуй, Тимофію, а краще слухай уважно. Якщо наказано тобі в Польщу їхати — отже, поїдеш.
— Але я… не можу!..
— А тебе ніхто й не запитує, можеш ти чи не можеш. Це наказ!
— Але в мене тут матінка Василіса хворіє. Вона мені й справді немовби матінка рідна!..
— Авжеж, коли матір хворіє, це зле, — співчутливо зітхнув Грамотін. — А якщо я пообіцяю, що догляну як за матінкою твоєю, так і за сестрицею? Ти мені повіриш, Тимофію?
Юнак замислився, мовчав також Іван Тарасьєвич, який вирішив витримати паузу. Нарешті тишу порушив Тимофій:
— Так, вам я повірю. Не знаю чому, але повірю.
— Ото й добре! — Грамотін задоволено потер руки. — Якщо ми з тобою, Тимофію, виконаємо те, що нам доручено, я тобі таким вдячним буду… Та що там я — вся наша держава перед тобою в боргу неоплатному буде довіку! Але це станеться, лише коли важливе доручення виконаємо. А тепер послухай мене дуже уважно.