І стишивши голос, майже шепочучи, Іван Тарасьєвич додав:
— Зрозумій, синку, це не моя примха, а необхідність державна. Польща — смертельний ворог усього нашого царства, тому нам потрібно мати своїх людей, які би проміж поляків жили й були напоготові в будь-який момент повстати на захист своєї… нашої батьківщини. От ти й станеш одним з таких людей. Настільки почесна, хоч і важка місія не кожному смертному випадає. Зрозумів?
Тимофій Дєділов ствердно кивнув. Переконавшись у виключній увазі з боку підопічного, Іван Тарасьєвич продовжив:
— До складу Речі Посполитої входить князівство Литовське, живуть там русини, і віра в них, як і в нас — православна. А поляки — католики. Вони русинів цих люто ненавидять. Зрозумів?
Юнак знову кивнув.
— Але є в князівстві Литовському ще одна сила безстрашна і водночас некерована — козацтво. Керує козаками гетьман, окрім нього, є ще й полковники, і отамани всякі різні. Чим далі від польської Варшави, тим безшабашнішим і волелюбнішим стає це саме козацтво. Скажімо, не далі, як позаминулою весною польський сейм ледь упорався з бунтом якогось Тараса Трясила[21] — ох, і досадили ж його козаки полякам клятим!..
Іван Тарасьєвич закивав величезною своєю головою й зацокотів язиком, демонструючи, як Тарас Трясило досадив полякам. Юнак цього разу ні про що не запитував, а продовжував слухати найуважнішим чином.
— Отож, Тимофію, доручається тобі справа непроста, але державі нашій вкрай важлива: поживеш пару-трійку місяців у нас у приказі Посольському, навчать тебе тут ще краще мовами володіти й шаблею махати. А крім того — листи тайнописом писати. А як готовий будеш доручене тобі виконувати — відразу ж у Річ Посполиту й відправишся. Там ти маєш стати своїм серед козаків. Відваги тобі не позичати, так?.. Ну, от і добре! Причому нам необхідно, щоб не простим козачком ти став, а неодмінно реєстровим: голота всяка нам байдужа, а от реєстровець — річ зовсім інша. А далі…
Грамотін витримав невеличку паузу, перевіряючи уважність парубка. Тимофій слухав захоплено. Це добре, це правильно!
— А далі, синку, живи собі на втіху й життю радій. Чим вищий стан посядеш ти серед козацтва, тим краще для нас і справи нашої державної.
Тимофій уважно подивився на Івана Тарасьєвича і хотів щось запитати, але роздумав. Однак старий, начебто думки його читаючи, мовив:
— Знаю, Тимофію, про що ти запитати хочеш. Довідатися бажаєш, що станеться із сестрою твоєю й матінкою, чи не так?
Юнак зніяковів і кивнув:
— Так, Іване Тарасьєвичу, саме про це я й хотів довідатися. Чи зустрінуся я колись із сестрою своєю й матінкою? І яка доля на них чекає?
Старий по-батьківськи посміхнувся юнаку, обійняв за плече й відповів:
— Я розумію, синку, що ти за родину свою піклуєшся, і скажу тобі, що місія твоя — це зовсім не розважальна прогулянка, вона, можливо, довічна. І виконуючи доручене, ти відповідатимеш не тільки за своє власне життя або за свою родину, але й за все наше царство! Отакі справи, синку… Тому будь спокійним: батьківщина про близьких твоїх належним чином подбає, якщо ти доручення виконаєш гідно. Можеш не перейматися: тільки-но влаштуєшся на новому місці, ми тобі й сестру відправимо, і матінку — якщо тільки вона їхати зможе. Ще до того ж і грішми допоможемо. Але все це буде лише в тому разі, якщо ти постараєшся й усе виконаєш, як від тебе вимагають. А от якщо тільки сваволити надумаєш…
Тепер на обличчі Грамотіна з’явився суворий вираз, а кисті рук міцно стиснулися в кулаки.
— Я все зрозумів, Іване Тарасьєвичу. Буду намагатися не простим козаком стати, а якщо треба, — то навіть гетьманом, отак!
— А от у гетьмани без наказу вилазити не раджу, — із найсерйознішим виглядом мовив Грамотін. — Ставай хоч отаманом, хоч полковником, але тільки не гетьманом! Гетьман, синку — це для тебе смертний вирок. Занадто вже помітна фігура, що для справи нашої аж ніяк не годиться… Тепер усе зрозумів?
Юнак кивнув.
— От і добре. А зараз іди відпочивати. Зараз тебе Микола проведе.
Грамотін вийшов з-за столу, підійшов до віконця, визирнув у двір і звернувся до стрільців, які стовбичили на певній відстані:
— Агов, ви! Покличте-но сюди писаря мого, і швидко!..
Один з них кинувся виконувати доручення. Через якийсь час у хату увійшов, попередньо постукавши, Микола й заговорив запобігливо:
— Ви мене кликали?
— Авжеж, — підтвердив Грамотін і кивнув на юнака: — Оцього парубка звуть Тимофієм Дєділовим, він наш новий агент. Його необхідно при нашому приказі прописати, як заведено, належне грошове утримання призначити і все таке інше. Зрозумів?
21
Селянсько-козацьке повстання Тараса Федоровича на прізвисько «Трясило» сталося у березні-травні 1630 року, однак окремі сутички тривали до 1631 року.