— Уже біжу! — радісно відповів писар, а про себе подумав: «Ну от, нарешті у старого дяка гарний настрій!»
Коли ж Микола вийшов, Іван Тарасьєвич попрямував до скрині, що стояла в кутку кімнати, відкрив кришку, витягнув звідтіля невеличкий оксамитовий мішечок, набитий монетами, і кинув його Тимофію зі словами:
— Це на дрібні витрати. Вдягнись якнайкраще, матінці своїй та сестриці подарунків купи… і все таке інше.
Тимофій Дєділов спритно упіймав гаманець і запитав із сумнівом:
— А мене до них пустять?
— Якщо старанно все виконуватимеш, то я розпоряджуся, тоді пустять.
— Я буду намагатися! Ой, як буду! — скрикнув задоволений юнак і вилетів у двері.
Раннім вересневим ранком загін козаків спостерігав за пересуванням невеличкої групи людей. На вигляд то був звичайний бусурманський обоз цілком нормальної чисельності як для початку осені, а не зими[22]: десяток вершників, два десятки коней, пара возів із усіляким мотлохом та десь п’ятеро бранців, зв’язаних невеличкою низкою.
Одне було дивним: залізна клітка. У таких зазвичай перевозили заможних і знатних бранців. Обоз, за яким стежили козаки, рухався повільно саме через залізну клітку. Цього разу нехристі, очевидно, упіймали цінну здобич. І це на початку осені! А що ж узимку буде?..
Втім, традиційно у клітках перевозили декількох бранців одразу, а не по одному. Де ж інші?.. Уважно придивившись, ватажок загону помітив, що бранців у клітці насправді було таки двоє. Просто другий лежав на дні, а от перший міг тільки стояти, оскільки був прикутий до прутів товстими ланцюгами. Чорне, немовби вороняче крило, волосся бранця поплутаною масою опускалося йому на плечі, а трохи розкосі пронизливі очі палахкотіли нестримною люттю.
Козацький ватажок уривчасто махнув рукою. Скоряючись цьому жесту й дотримуючись усіх необхідних запобіжних заходів, двоє вивідачів-пластунів поповзли до дороги: інакше не зрозуміти, що ж діється в обозі.
— Агов, цигане, куди нас женуть? — саме в цей час крикнув по-польському один з низки бранців, звертаючись до темноволосого. Той уважно, з ніг до голови оглянув бранця, який кричав, нахилив голову й тихо мовив:
— Якщо тобі невідомо, мені звідки знати! Я ж у клітці сиджу, на відміну від тебе.
Голос у чорнявого виявився оксамитовим і співучим, ця мелодійність перетворювала його мову на щось заворожливе.
— Агов, Лєху, — заговорив інший бранець із низки, — не розмовляй із циганським вилупком, бо отримаєш від татар батогом.
Не встиг Лєх відповісти, як довгий батіг татарина люто стьобнув поляка по голій спині. Той голосно й протяжно застогнав.
Пластуни повернулися і пошепки доповіли ватажкові:
— Судячи за вимовою, бранці — це ляхи. Звідки вони тут узялися тільки?.. А ті, хто у клітці — взагалі бозна хто… Один начебто циган.
Ватажок вислухав вивідачів, потім дав настанови всьому загону:
— Запам’ятайте, нас не цікавить мотлох у возах, нас не цікавлять бранці, все це для нас зараз надто обтяжливо. Нас цікавлять коні, тільки коні! Татар винищуємо, полонених звільняємо й відпускаємо на всі чотири боки, коней беремо собі. А зараз усі зачаїлися й вичікуємо…
Загін завмер в очікуванні сигналу, ватажок продовжував уважно стежити за бусурманами. Нехристі не підозрюють про засідку, тому навряд чи відіб’ють напад. Тільки б ще трішечки уперед пройшли, зовсім трішечки… і вони в пастці, з якої точно не вислизнуть!
Стоп… Здається, один з вершників все-таки щось запідозрив. Ах ти ж нехристь клята!..
Хоча ні…
Ну, так і є: помилився татарин, коли наздогнав проводиря, який їхав попереду, смикнув його за лікоть і щось швидко забелькотав, указуючи на віддалений гайок. Не туди дивишся, дурню, не звідтіля небезпека тобі загрожує! Смерть твоя не у віддаленому гайку причаїлася, а зовсім поруч у високій траві. Ще кілька кроків… ще… ще!.. отак, давайте, давайте…
Проте тут татарський проводир зробив щось несподіване: приклавши праву руку ківшиком до вуст, дуже натурально заіржав по-кінському. Бусурмани всі як один вирячилися на гайок.
Але козацькі коні були сховані зовсім не там, а в непримітній лощині по інший бік дороги. Тому відповідне іржання долинуло саме звідтіля — зовсім близько. Від несподіванки нехристі осадили коней… але — пізно, пізно!..
Просто з високої трави, що виросла майже до плечей дорослій людині, прогриміли постріли, і двійко басурман мішкувато повалилися на землю. А до обозу із шаблями наголо вже неслися козарлюги. Татарські вершники пустилися навтьоки, за ними навздогін з балки вилетіли кілька кінних козаків.
22
Найпотужніші татарські навали відбувалися, як правило, взимку. Тоді ріки замерзали, тому тимчасово зникали природні водні перешкоди на шляхах пересування знаменитої татарської кінноти.