— Ви, пане, занадто сміливий, якщо вирішили самостійно, без супроводу подорожувати проти ночі. Неспокійні нині часи, на дорогах час від часу можна наштовхнутися на ватаги солдатні, яка вертається додому по завершенні Смоленської війни[26]. Хіба не боїтеся?
— Я вимушений подорожувати сам, оскільки мій екіпаж зламався.
— Ах, он воно як… Тоді чи не бажає пан… е-е-е, перепрошую, як вас звати, молодий чоловіче?..
— Князь Юрій Немирич, маю честь!
— О-о-о! Отож я дивлюся, нібито обличчя знайоме…
Юрію обличчя юнака, який сидів у кареті, також здавалося знайомим, але хто це?! У пітьмі не розгледіти… Втім, аби не створювати незручностей, пасажир карети негайно представився:
— Анджей Лещинський, маю честь! Ми з вами зустрічалися якось під час нападу єзуїтів. Вам тоді років п’ятнадцять було, здається…
— Ах, так-так, було колись! — згадав собі і Юрій.
— Ну що ж, пане Немиричу, зважаючи на теперішні обставини, пропоную вам місце у моїй кареті. Їду я додому, тож у нас і заночуєте. Що ж до вашого екіпажу, то коли прибудемо до нас, я накажу своїм челядникам відправитися на допомогу вашим. Тільки розповісте, де саме їх шукати… А поки що прошу приєднатися до мене!
Юрій спішився, передав вуздечку свого коня одному зі служників Анджея Лещинського, пересів до нього в карету, і вони продовжили шлях разом. Їхали недовго, у дорозі весь час мовчали. Юрій навіть задрімав трохи, а прокинувся, лише коли Анджей радісно оголосив:
— Ну, от ми нарешті й приїхали! Прошу пана.
Немирич побачив, що екіпаж зупинився біля невеликого заміського будинку. Гостинний господар особисто показав гостеві одну з кімнат і запросив на вечерю. За кімнату гість сердечно подякував Анджею, але від вечері відмовився: відверто кажучи, Юрій втомився настільки, що, побачивши в кутку невелике дерев’яне ліжко, не міг думати вже ні про що інше… Тому коли через півгодини господар зазирнув до гостьової кімнати, аби все ж таки ще раз запросити до столу високоповажного князя Немирича, той мирно спав.
Зате прокинувся гість дуже рано. Вдягнувшись, спустився вниз, де його радо зустрів Анджей Лещинський.
— Ну, як вам спалося, пане Немиричу?
— Як дитині! — відповів Юрій.
— Сніданок буде готовий лише через півгодини. До речі, до нас приєднається моя кузина, ви не заперечуєте?
— Що ви, люб’язний пане Анджею, як можна?!
Чоловіки вже сиділи за столом, коли двері розчинилися й до зали буквально впурхнула чарівна дівчина. Юрій відірвав очі від ранкового супу… й обімлів, ледве промимривши:
— Це ви?! — а далі замовк, задивившись на світле кучеряве волосся, величезні темні очі, рум’яні щоки й коралові губи. Так, це була вона… його мрія… його кохання… його життя!..
— Мій лицарю! — у свою чергу скрикнула дівчина й кинулася просто в обійми розгубленого гостя. А вкрай здивований пан Анджей дивився на пару, що, забувши про всяку пристойність, обіймалася просто в його присутності. Дивився і лише очима кліпав, не в змозі вимовити ані слова.
Отак Юрій Немирич знов зустрів Ельжбету Слупецьку. Ту саму, про яку думав і мріяв дні і ночі… і яку, знов знайшовши, не бажав втратити ніколи й нізащо… Ця зустріч мала для нього воістину доленосне значення. Молодий князь більше не бажав обирати наречену-католичку: адже побравшися з Ельжбетою, мав би і розум, і гроші, та ще й кохання! А без сердечної пристрасті навіщо йому зв’язки та знайомства, навіщо впливові родичі-католики?! Немирич був більш ніж певен, що тепер і без них усе складеться добре.
Від цього дня 1634 року Юрій та Ельжбета намагалися зустрічатись якнайчастіше. Немирич зазвичай приїжджав до нареченої в будинок її дядька. Кожне нове побачення було для них світлим святом двох шляхетних закоханих душ… які, на жаль, поки що не могли бути разом! Пани Слупецькі належали до громади кальвіністів, а протестантські звичаї щодо дошлюбних стосунків суворі та невблаганні: молоді люди могли бачитися тільки в присутності родичів, — хоча про майбутнє заручення було офіційно оголошено вже давно і скрізь. До заручин вони мали зустрічатися щонайменше півроку, після заручин аж до весілля — ще мінімум півроку. А про те, щоб побути наодинці бодай кілька хвилин, не могли навіть помислити. Що поробиш, такими були правила віри і громади!..
В одному з тогочасних листів до брата Стефана Юрій написав про свою обраницю:
26
«Вічний мир» між Московською державою і Річчю Посполитою був підписаний на річці Поляновці у червні 1634 року.