Як же так сталося, що якісь бунтівні козарлюги з неочікуваною легкістю розгромили шляхетський табір і всього лише за кілька годин витіснили блискуче магнатське військо назад на лівий берег?! А що за жахи коїлися під час переправи!.. Не приведи Господи ще раз випробувати щось подібне у житті. Нічого навіть віддалено схожого з ідеальними речами не може статися за жодних умов і обставин. Це можливо лише, тільки якщо річ не ідеальна.
Але як змиритися з таким?! Він обізнаний у військовій справі, бо вивченню її тонкощів віддав не один рік. Він, генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств. Спочатку написав і видав у Парижі трактат «Роздуми про війну з московитами», а повернувшись додому, мав можливість випробувати на практиці свої теоретичні міркування під час Смоленської війни. І тоді все, про що писав у далекій французькій землі, блискуче підтвердилося. Отже, минулі досягнення засвідчують, що робити далекоглядні припущення полковник Немирич таки вміє.
З іншого боку, вчорашній катастрофічний відступ… та чого там! — катастрофічна втеча з правого берега Стрипи доводить, що він укупі з усією шляхтою так само здатен помилятися. Інакше блискуче шляхетське воїнство нізащо не відступило би під навалою жалюгідної купки бунтівників. Справді, хто вони такі, щоб перемагати воїнство, зібране під рукою короля Яна Казимира?! Вискочні, холопи…
Немирич задер голову й подивився у блакитну, без жодної хмаринки височінь неба. Сонце вже піднялося над обрієм і відчутно пригрівало, а як до зеніту доповзе… Ох і спекотним же буде день! А ще спекотніше стане, коли бунтівники підуть у наступ.
І все ж таки, в чому саме полягала вада плану, затвердженого на королівській нараді?..
— Так, чоловіче, вада у вашого плану була! Але зовсім не та, про яку ти можеш навіть помислити.
— Що?!
Від несподіванки полковник миттю звівся на ноги… й опинився очі-в-очі з незнайомим літнім чоловіком.
— Ти хто?
— Хіба не впізнав?
— Ні.
— Отакої! Богдан Хмельницький я, от хто.
— Та-а-а… не може того бути!!!
Немирич придивився уважніше: огрядний, ошатно вдягнений літній чоловік з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою. Тобто оце і є ватажок бунтівників?!
— Розкажи, як ти тут опинився.
— Хотів з тобою сам-на-сам поговорити, доки всі інші сплять, от і прийшов.
Полковник озирнувся… і його очам відкрилася дивна картина: не тільки його хлопці — також усі інші шляхтичі разом зі своїми служниками, втомлені вчорашньою невдалою для них битвою та виснажливою нічною роботою, повкладалися спати, хто де стояв. Навіть охоронців не здогадалися виставити — отож, мабуть, і пройшов сюди ватажок клятих бунтівників, ніким не затриманий.
— Нема про що нам розмовляти, — Немирич відвернувся, проте прибулець поклав праву руку йому на плече й запитав:
— Але ж ти не розумієш, в чому наша сила, хіба не так?
Юрій озирнувся. Незваний прибулець всміхався й дивився просто йому в очі, хитро примружившись.
— Навіщо мені те розуміти…
— Е-е-е, пане полковнику, не бреши — негарно це! По всьому бачу, що саме нерозуміння бентежить тебе, не дає спокою й умиротвореності. Між тим, усе просто. Подивись на твоїх людей. Подивись на все військо шляхетське. Бачиш, які ви знесилені?
— Нічого дивного. Адже ми пропрацювали всю ніч до самого ранку…
— Знов кажу тобі, пане полковнику — негарно брехати! Мої люди теж не байдикували.
– І де вони?
— Невдовзі побачиш. Але йдеться не про наше, а саме про ваше військо. Кажеш, люди попадали на землю, роботою нічною знесилені? А я стверджую, що це сама земля наша висмоктала з магнатського війська силу й натомість нам її передала. І життєва сила чотирьох тисяч ваших воїнів, вбитих у вчорашній сутичці, теж пішла в землю, а потім нам передалася.
— Невже?!
— Саме так, інакше б ви не були такими виснаженими. От цього й не врахував ніхто: ні ти, ні король, ані інші пани магнати. У цьому й полягає ваш спільний прорахунок.
— Брешеш, — Немирич намагався відповідати спокійно, з гідністю, проте далі мимоволі зірвався на крик. — Земля ця така сама ваша, як і наша!!! Натомість ви на неї грабіжників-кримців привели, тоді як ми…
— Козаки воювали разом із кримцями ще півтора десятка років тому[35] з обопільною користю, — розважливо парирував Хмельницький.