Та Юрій раптом передумав.
— Хоча ні. Принесіть спочатку кілька скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.
Хліб і вода — це все, що він здатен був з’їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пересохлу горлянку, оскільки…
Томасику, любий синочку!!!
— То як же це сталося? — спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.
По завершенні літніх вакацій[37] учні повернулися на навчання. Про катастрофічні для польського війська наслідки битви під Зборовом знали вже всі, тому і учнів, і викладачів кисилинської школи охопив пригнічений настрій. Водночас жодної небезпеки ніхто не відчував. Справді, воєнні зіткнення відбулися значно південніше земель Волині, мир з бунтівниками було укладено. Нехай поганий і невигідний для Речі Посполитої, але навіть такий мир є кращим, ніж війна. То які ж можуть бути сумніви щодо необхідності продовжити навчання?..
І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його, на теренах чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні социніянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.
Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими[38] месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетувати, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити социніянський збір в Кисилині, ліквідувати социніянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.
Поразку під Зборовом «любельські месники» чомусь пов’язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики, що социніяни — всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян. А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!
Доки жителі міста намагалися заспокоїти «чесних месників» зі славетного Любеля, від їхнього натовпу відділилися кількадесят здорованів та пішли в социніянську школу, щоб вигнати звідти учнів і в такий спосіб бодай частково зреалізувати свої наміри. Проте оскільки у школі було порожньо, бешкетники дуже розлютилися, почали трощити двері в будівлях, бити шибки, ламати меблі…
У цей момент на місці подій несподівано з’явився один з молодших учнів: допитливий хлопчина непомітно втік з галявини на березі Стоходу, щоб подивитися, що ж це коїться у школі?! Його негайно схопили, люто настрахали і змусили показати, куди поділася решта учнів з усіма викладачами. Природно, нажаханий хлопчина повів здорованів на місце прогулянки старших товаришів.
Коли на дорозі, що йшла уздовж берега річки, здійнялася курява, всі перелякалися. Здалеку неможливо було визначити, наскільки численний натовп суне до них і з кого, власне, він складається. До галявини долинали тільки нечленороздільні, проте явно ворожі вигуки та голосний дитячий плач. Як школярі, так і викладачі відверто розгубилися. І тут несподівано для всіх заговорив Томас:
— Маєток мого дядька Стефана знаходиться не надто далеко. Якщо дозволите, я спробую попередити його про нашу біду…
Так і не розібравшись достеменно, що ж відбувається, хтось із викладачів дозволив юнакові діяти на власний розсуд. Томас одразу ж кинувся виконувати свій задум.
Між тим нажаханий молодший учень привів «чесних любельських месників» на галявину, де учні й викладачі социніянської школи чекали подальшого розвитку подій. Однак нічого жахливого не сталося: прибульці передали товаришам заплаканого молодшого школяра і вкотре запропонували полишити межі Кисилина. Доки «чесні любельські месники» йшли до Кисилина, потім громили школу, потім діставалися берега річки — притомилися, і їхній войовничий запал мимоволі розвіявся. Отже, з’ясування стосунків з учнями та викладачами так і не вийшло за межі словесної баталії.
У її розпалі з’явився пан ректор власною персоною. Річ у тім, що він не пішов зранку з усіма на прогулянку, бо на запрошення кисилинського війта подався до нього у гості. Благополучно пересидівши там розпал безладів, пан ректор поспішив до школи, тільки-но небезпека минула. Побачивши тамтешній розгардіяш, сполошився й поспіхом кинувся на берег Стоходу.