Проте в ту саму мить, коли Немирич збирався щось додатково пояснювати, якось виправдовуватися, вкрите рясним потом чоло хворого розгладилося, куточки губ під пишними козацькими вусами піднялися, і Хмельницький прошепотів одне-єдине слово:
— Мрійник.
— Що ти сказав, гетьмане? — перепитав відвідувач і додав про всяк випадок: — Вибач, ясновельможний, я не дочув…
— Ти мрійник, — повторив Хмельницький вже голосніше. — Рідкісна людина. Не надто багато… небагато у світі таких… таких, як ти. Але ще менше мрійників… ще менше тих… яким судилося побачити… побачити втілення своїх… втілення мрій у життя. Я таки дожив… я побачив… як народилася омріяна… моя омріяна Гетьманщина… Зовсім трішечки… та навіть за це… за це вдячний Богові… Шкода, не дано мені… не дано бачити… що з нею… що надалі… з Гетьманщиною станеться…
— Чому?!
Немирич був здивований настільки щиро, що навіть не думав приховувати свого здивування.
— Ну, ти ж бачиш… Бачиш, в якому… в якому стані…
— Ти захворів, ясновельможний гетьмане, тільки й усього. Одужаєш і забудеш про дні, коли неміч…
— Я не захворів. Мене отруїли… Причому отруїли… двічі.
— Тобто?..
Від здивування Юрій аж очі вирячив. Як це — «отруїли двічі»?! Що воно означає?! І чи може говорити таке людина при…
— Я при здоровому глузді… Якщо ти щось подумав… Мені просто важко… важко дихати… Отрута. А так я… при здоровому… Я все тямлю.
— Але ж хто насмілився зробити таке?!
Немирича аж пересмикнуло. Якщо ці слова не є наслідком марень розуму, затьмареного хворобою… Якщо це таки правда?..
Господи!!! Боже всемогутній!!! І щоб таке коїлося у верхівці Гетьманщини, у середовищі старшини?! Невже Хмельницький натякає, що хтось із його наближених підніс йому отрути… Хіба ж у такому разі можна вважати цю державу ідеальною землею, на якій варто розбудовувати царство справедливості?!
З іншого боку, якщо не тут, то де ж іще шукати здорову й чисту територію, що не заплямована гріхом?.. Знов десь за океаном, у Голландській Бразилії…
— Ти мене… ти не слухаєш.
— Ні-ні, гетьмане, я — сама увага!
Немирич і справді замислився ненадовго, а тому поквапився прогнати найменшу тінь смутку, що затьмарила його мрію про царство справедливості на землі. Так, якщо він все ж допущений на особистий прийом до гетьмана, який скасував усі відвідиня через хворобу — треба насамперед послухати, що скаже гетьман. Все інше — потім.
— Я кажу, що вперше… вперше мене отруїли… ляхи з московитами… вони разом. А вдруге — це хтось… хтось із них… але нарізно. Окремо.
— Тобто?.. — Немирич намагався не демонструвати щирого здивування, хоча у нього це не надто добре виходило. — Я тебе знов не розумію, ясновельможний гетьмане.
— Тобто… першу порцію отрути… мені в горлянку… спершу влили спільно… ляхи з московитами… разом влили… коли уклали… Віленське перемир’я[44]. Не знаю… відомо це тобі… відомо чи ні… але нашу депутацію… наших послів козацьких…
Голос хворого затремтів від напруги, тому Немирич поспішив запевнити його:
— Так, ясновельможний, я чув про це.
Юрій і справді знав, що на вимогу польської сторони до торішніх переговорів у Вільно козацьку депутацію не допустили загалом. А отже, переговори ці пройшли практично за спиною Гетьманщини, без жодної участі з її боку. Відповідно, інтереси молодої козацької держави в домовленостях між Польською Короною і Московським царством були повністю проігноровані.
Чув Немирич також, що Віленське перемир’я настільки обурило Богдана Хмельницького, що він наказав скликати козацьку раду тут, у Чигирині. На самому початку у палкому слові, зверненому до полковників, осавулів і сотників, гетьман звинуватив підлих московитів у зраді їхнього військового союзу та заявив, що підписані внаслідок «безумства» Березневі статті втратили будь-яку чинність. Після чого усі присутні полковники, осавули й сотники наново заприсяглися гетьманові Хмельницькому, що спільно боротимуться за Україну-неньку і тільки за неї!..
Як же про настільки бурхливі події можна було не чути?! Хоча він і перебував тоді у зовсім іншому місці, поруч зі шведським королем Карлом Густавом… проте значення всіх цих подій не можна недооцінювати. Їхня значущість вимагала досконального вивчення.
— Так, це добре… добре, що чув… — гетьман сумно зітхнув. — Це презирство… це гребування нашими… нами… Оце й була перша… перша порція отрути… у серце. У самісіньке серце. Бо я побачив… побачив, що… нікого навколо… нікого немає. Тиміш загинув. Тиміш, синок мій улюблений… Ганнусенька померла… Мотрону[45] повісив… Тиміш повісив, ще коли… коли живим був… Зрадницю Мотрону… мою кохану зрадницю… А теперішня Ганна[46]…
44
Мирний договір між Річчю Посполитою і Московським царством, укладений 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва — див. Хронологічну таблицю).
45
Мотрона — Гелена (Олена) Чаплинська, спочатку дружина підстарости Даніеля Чаплинського, а згодом друга дружина Богдана Хмельницького. За відсутності чоловіка й неможливості захищатися була страчена Тимошем Хмельниченком 14 червня 1651 року за звинуваченням у зраді.
46
Ганна Золотаренко — сестра полковників Івана та Василя Золотаренків, третя й остання дружина Богдана Хмельницького. Була дуже норовистою, гоноровою, від свого імені видавала універсали на зразок гетьманських, негласно завідувала гетьманською скарбницею, вельми авторитарно керувала сімейними справами родини Хмельницьких. Усіх її дітей від попередніх шлюбів Богдан Хмельницький всиновив і дав їм своє прізвище.