— Чому це?!
— Стрільці козаків тіснять.
— Ну от, що я тобі говорила?! — скрикнула спересердя Марина. — Давай здамося!
— Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настільки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зуміє успішно відбити атаки стрільців Пальчикова й Онучина.
— Успішно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлі сидимо, як раніше, а отутечки, у густих очеретах Яїка переховуємося, немов ті пацюки налякані?! Навіщо при собі два човни тримаємо: щоб на випадок чого або від своїх, або від чужих упливти?! Хіба не так, Іване?..
— Ти, Марино, краще теревені ці припиняй, бо ще раптом хтось почує. Мені отаман Треня, як рідний брат, він мене не зрадить.
Тоді Марина зрозуміла, що сперечатися далі не варто, а краще потихеньку вибиратися звідси самій. Вона обійняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцілувала в щоку й повільно полишила намет.
Між тим малий Іванко — трирічний син Марини, сидів на березі ріки разом зі старим козаком.
— А розкажи-но мені, дядьку Демиде, що ж далі сталося з Гориничем і сином його Яїком? — поцікавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нічого розповідати малому, натомість поспіхом скочив, низько вклонився й мовив:
— Ну ось, Іване Дмитровичу, і матінка ваша прийшла. Поки що побудьте з матінкою, я ж про Горинича розповім опісля…
— А я хочу зараз! — вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спішно розкланявся з Мариною й миттю пішов геть. Мати же забрала й повела у свій намет хлопчика, на ходу гарячково міркуючи, як же вчинити далі. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспіхом зібрала речі, гроші й коштовності, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зі смарагдами й рубінами — його маленькому царевичеві подарували, коли хрестили за грецьким[3] обрядом.
Між тим військовий табір гудів, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись поміж возами, непомітно вислизнула з табору крізь очерети.
Вечоріло. Курява вляглася. Деінде у таборі яскраво спалахували багаття. Подуви північного вітру здіймали на Яїку хвилі, що із плескотом вгасали, добігши берега. Ліс за рікою став червоно-золотим, а десь там, за лісом, могла б бути її земля!.. Але Марина більше не думала про свої землі: їй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, її трохи знобило.
Дитина заснула в неї на руках. «Доки козаки нічого не помітили, треба поквапитися», — подумала Марина й кинулася бігти уздовж берега. Від свіжої роси трава, очерет і верби виблискували, немов прикрашені діамантовим розсипом.
Жінка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом різко зупинилася, оскільки біля самого краю річкової гладіні помітила незнайомців. Перший — високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях і кожусі, незважаючи на теплу погоду. Поруч із ним копирсався інший — більш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань із величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях і лляній сорочці до колін. Незнайомці теж помітили втікачку й перелякано вирячилися на неї.
— Ви хто? — спитала обережно Марина.
— Ми рибалки із селища, що тут неподалік. А от ти хто така будеш?
— Мандрівниця, — Марина вирішила відповідати якомога невиразніше.
— А-а-а, отож-бо я чую, що говірка у тебе не нашенська… І чого ж тобі треба, мандрівнице? — запитав більш молодий.
— Мені б на той берег переправитися. До рідні я йду.
— А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тільки церква…
— Не ваша то справа, до кого йду, — грубо обірвала їхні розпитування Марина. — Я щедро заплачу вам, і квит.
— Ич, яка ти! — невдоволено прорипів старий. — А гроші в тебе є?
— Не сумнівайся, є… То як, перевезете мене, чи інших перевізників пошукати?
— Перевеземо. А скільки даси?
Марина подивилася старому прямо у вічі й мимоволі скулилася під його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив її за руку вище ліктя й боляче стиснув.
— Не займай!.. — перелякано заскиглила жінка.
— А що ти нам даси?
— Візьміть усе, тільки відпустіть мене з синочком!
Старий наблизився до Марини, стягнув з неї непоказний дорожній плащ… і обімлів від розкоші її сукні!
— Та це ж чиста тобі царівна… А ну ж бо, Яремо, швидко знімай з неї персні й перли!