— Тобто?.. — відверто здивувався гетьман.
— Тобто, його царська величність Олексій Михайлович серед іншого повідомив, що зберігає свою прихильність до Запорозької Січі. Цар пише, що повстанських посланців Михайла Стринжу й Івана Донця у Москві прийняли дуже прихильно. І про все це його величність повідомив кошового отамана Якова Барабаша окремою грамотою. І тобі також написав. Але ж ти, ясновельможний, про це зараз жодним словом не прохопився.
— Ну то й що?
— А те, що наш союзник — цар московський — за твоєю, пане гетьмане, спиною заводить окреме листування із Запорозькою Січчю, приймає її посланців… Здається мені, що дехто розраховує таким чином відколоти Січ від усієї Гетьманщини! Хіба ти не второпав цього, ясновельможний?
«Немиричу, Немиричу… Але ж ти маєш рацію!» — із неабияким здивуванням подумав Виговський, вкотре пробігаючи очима цареве послання, раніше читане-перечитане вже неодноразово. Так, чим далі, тим більше гетьман переконувався, що саме з теперішнього відвідувача вийшов би неперевершений генеральний писар!
— Отже, за таких умов я ще і ще раз пропоную тобі: перекрий усі шляхи між Полтавщиною й Запоріжжям, причому невідкладно.
— Це обернеться відкритим протистоянням не тільки із Мартином Пушкарем, але і з Запорозькою Січчю.
— Це буде не просто протистояння, ясновельможний. Це буде війна.
— Так, можливо…
— Не просто можливо — так буде!
— Тоді це ще гірше.
— Але цієї війни не уникнути, пане гетьмане.
— Ти настільки впевнений у цьому?
— Авжеж.
— Чому?
— А ти війни діадохів[52] згадай, ясновельможний.
— До чого тут діадохи? — здивувався Виговський.
— А до того, що вони два десятки років ділили між собою спадок великого полководця Олександра. Ділили з такою ж несамовитістю, з якою сподвижники Богдана Хмельницького згодом почнуть ділити Гетьманщину.
— Немиричу, ти про що говориш?! Отямся!
Не маючи сил терпіти аж надто зухвале передбачення, Виговський скочив так різко, що випадково скинув стос важливих паперів на підлогу. Кляузи Мартина Пушкаря та Якова Барабаша, відповідь царя Олексія Михайловича, список з царської грамоти, адресованої запорожцям, та деякі інші листи розлетілися на всі боки. Втім, гетьмана це аніскільки не хвилювало. Він обіперся обома руками на стільницю і прикипів очима до Немирича, який продовжував собі спокійненько сидіти, ніби нічого й не сталося. Сидячи, полковник спокійно дивився на Виговського знизу вгору і вів своє:
— Це ти отямся, ясновельможний. Отямся і краще подумай над моїми словами, а не обурюйся бозна-чого.
— Але ж ти стверджуєш…
— Так, я стверджую, що приблизно чотири місяці тому припинило битися серце великого полководця й засновника Гетьманщини. По ньому залишився син — та він недостатньо дорослий, щоб перехопити правління батьківською державою. Але не забувай, що є ще цілий гурт полковників! Кожен з них по-своєму хоробрий і звитяжний, кожен є лицарем. Щоправда, нікого з них не можна і близько прирівняти до спочилого у Бозі гетьмана Хмельницького… А тому тепер ці полковники почнуть з’ясовувати, хто з них є більшим достойником. Власне, судячи з показаних мені кляуз, таке з’ясування вже розпочалося.
— Чи ти збожеволів, Немиричу?! Адже згадані тобою діадохи нікому не скаржилися, вони просто воювали між собою…
— Так було лише тому, що Олександр Македонський загарбав півсвіту, й потреби скаржитися іншим не виникало. Натомість Гетьманщина — це держава козаків, вона менша і від Речі Посполитої, і від Московського царства. Тому наші сучасні діадохи… діадохи Богдана Хмельницького, я би так сказав… Отже, вони шукатимуть і вже шукають, на якого б союзника спертися у своїх міжусобицях. І ти, ясновельможний, ще мусиш неабияк подякувати Московському царю, що він не на їхньому боці, а на твоєму — інакше б не відправив тобі їхніх кляуз.
— Але ж вони ще не воюють! А ти пропонуєш мені першому висунути війська…
— Той з діадохів, хто вдарить найпершим, матиме перевагу над рештою.
— Але я не хочу братовбивства! А всі ми — майже брати…
— Тоді тебе швидко знищать, ясновельможний. Натомість якщо зараз ти вдариш першим, то матимеш шанс виграти.
— Війни діадохів зруйнували, розкололи імперію Олександра Великого, й її рештки проковтнула Римська імперія! Я не хочу, щоб і Гетьманщину…
— Але Гетьманщина — це не імперія Олександра Великого. Отож вона не розколеться, а дістанеться тому з Богданових наступників, хто зуміє випередити усіх інших.
52
Діадохи — полководці Олександра Македонського. Кривава борня між ними за володіння кавалками гігантської імперії, що залишилась по смерті великого завойовника, тривала 22 роки і закінчилась битвою при Іпсі 301 року до н. е., у якій загинув Антигон.