— Я й без того стою на чолі Гетьманщини.
— Тебе обрали гетьманом лише для того, щоб диктувати тобі свою волю. Тебе, ясновельможний, вважають слабкодухим…
— Немиричу, ти хоча б думаєш, що верзеш?!
Утім і цього разу полковник навіть бровою не поворухнув відповідаючи:
— Будь певен, ясновельможний, я дуже добре знаю, що кажу, і головне — про що кажу. Тебе обрали лише з того розрахунку, щоб за твоєю спиною робити зі спадком великого гетьмана Хмельницького що заманеться. От сьогодні ти й повівся, як і належить слабкій людині: почав викликати усіх полковників… усіх діадохів поодинці й запитувати, а що ж його робити з кляузами Пушкаря та Барабаша?..
— Немиричу, востаннє кажу тобі!..
— Природно, всі схиляли тебе до миру в той чи інший спосіб. Бо не вважають тебе здатним протистояти бунтівникам. Але тобі пощастило, що я обіцяв Хмельницькому допомогти новообраному гетьманові. Тож я тобі тричі радив повестися не так, щоб догодити решті діадохів, а так, щоб вберегти Гетьманщину від роздраю! Тому бий першим, ясновельможний. Мусиш вдарити, перемогти й покарати… чуєш?! Мусиш жорстоко покарати обох!!! Якщо треба — на горло їх скарай!!! Вчиниш так — тоді ніхто не насмілиться забрати булаву з рук твоїх, і свого часу ти передаси цей символ влади Юрку Хмельниченку. А я тобі допоможу, погодившись бути твоїм генеральним писарем. Якщо ж не вдариш першим… Якщо не переріжеш шляхи з Полтавщини на Запоріжжя… Що ж, ясновельможний, тоді прощавай, бо недовго тобі лишилося гетьманувати.
— А іншого шляху немає?..
— Ні.
Цього разу мовчанка тривала дуже, дуже довго. Виговський напружено перебирав у пам’яті всі місяці, що проминули після смерті Богдана Хмельницького. Намагався пригадати день за днем. Усі події докладно. Що і про кого чув. Хто, як і на чию адресу висловився. І чим глибше занурювався у спогади, тим ясніше уявляв, наскільки правий Немирич. Все так і є: його, Івана Виговського, обрали гетьманом для того тільки, щоб чинити за його спиною що кожному заманеться. Єдиний вихід — вдарити зараз першим, перемогти Пушкаря з Барабашем. Тоді усі йому підкоряться…
Ну що ж, дякувати Немиричу, він це вчасно второпав! От і добре, що пан полковник погодився стати його генеральним писарем. Буде на кого спертися. Лишилося з’ясувати, мабуть що, останнє.
— А якої ти думки про Григорія Гуляницького? — спитав гетьман без будь-якого переходу. Та полковник відповів швидко, навіть оком не моргнувши:
— Гадаю, ясновельможний, пан Гуляницький буде тобі добрим помічником і не раз стане в нагоді.
Ну що ж… Можна вважати, і цю справу вирішено.
— Дякую тобі, пане полковнику. Дякую за вірність не тільки мені, але й нашому покійному гетьманові Хмельницькому.
— Ясновельможний!..
Здавалось, його співбесідник хотів щось сказати, та Виговський зробив заперечувальний жест:
— Стривай, Немиричу, стривай. Я спробую дослухатися твоїх порад. Визнаю, ти маєш рацію. І ще дякую тобі за згоду стати моїм генеральним писарем. І у винагороду під твою руку повернуться колишні твої володіння, конфісковані при утворенні Гетьманщини[53].
Цього разу на обличчі Немирича нарешті сяйнула задоволена посмішка, коли він вклоняючись мовив коротко:
— Красно дякую, ясновельможний!
— А тепер залиш мене, пане генеральний писарю. Хочу побути насамоті.
— Мене ще не затвердили на цій посаді… — спробував заперечити полковник, та гетьман і тепер не дав йому договорити:
— Ну, то нікуди не дінуться — затвердять!
І додав дуже тихо, ледь чутно:
— Богданові діадохи, кажеш?.. Гаразд, я їм покажу, хто з-поміж нас головний.
Вдоволений вираз обличчя Юрія Немирича у цю мить найкраще підкреслював, що гетьман вчинив вірно.
— Так їх, так!!! Провчіть голоту!!! Задайте знахабнілим гречкосіям такої прочуханки, щоб на все життя запам’ятали, мерзотники, як проти справжніх козаків бунтувати!..
Немирич озирнувся на крик. Прослідкувавши, куди дивиться вершник, він також поглянув у той бік. А потім навіть на стременах трохи здійнявся, щоб краще бачити, як німецька піхота проганяла полем загін охоплених відчаєм дейнек[54], які на бігу кидали свої коси та вила, щоб реманент не заважав рятуватися від списів.
А втім, насправді подібна картина могла зацікавити хіба що, м’яко кажучи, не дуже розумного витріщаку. Якщо професійні солдати-найманці планомірно знищують на полі бою вчорашніх селян, це нормально — бо так і має бути. От якби навпаки дейнеки перемогли німецьких піхотинців!.. Та це щось неймовірне, в реальному житті неможливе.
53
У листопаді 1657 року гетьман Іван Виговський справді повернув Юрію Немиричу його колишні маєтності — села Кобеляки, Кишеньки, Переволочну, Білики, Нові Санжари та інші, конфісковані ще під час укладання Зборівської угоди.
54
Дейнеки (від тюрк. — «кий», «дрючок») — одне з найменувань гайдамацького руху на півночі України, зокрема на Поліссі. Таку назву козацька старшина дала загонам збіднілих представників різних верств населення (селян та міщан), оскільки бунтівники-дейнеки озброювалися переважно сільськогосподарським реманентом (косами, вилами й ціпами), киями та рогатинами. Рух дейнек відігравав помітну роль під час Руїни у 1658–1665 роках.