— Отже, Карач-Бей[55] добряче поганяв зарозумілих запорожців степами?
— Та, мабуть що, добряче, якщо кошовий Барабаш так сказав.
Відчувши у голосі ясновельможного гетьмана приховане задоволення, присутні стримано засміялися. Втім, Виговський швиденько навів у кімнаті лад і наказав коротко:
— Далі?..
— Ну, що ж далі… Не став князь Ромодановський заарештовувати Якова Барабаша. Сказав, що на відміну від Довгаля з Ляхом, кошовий отаман Запорозької Січі для нього — бажаний гість.
— Тим не менш, царя московського князь про це повідомив?
— Тим не менш, до Москви князь Ромодановський грамоту відправив. А згодом і відповідь від царя московського отримав: мовляв, такі справи — отамана Якова Барабаша треба заарештувати й до Києва на суд військовий доправити.
— Отже, заарештувати бунтівного кошового отамана Якова Барабаша було доручено князю Григорію Григоровичу Ромодановському, боярину московському і воєводі, я вірно зрозумів твої слова?
— Так, ясновельможний, — спокійно підтвердив посланець.
— А заарештувавши — було доручено доправити його у військовий суд воєводства Київського?
— Саме так, ясновельможний.
— Не до мене, тобто, а до Києва?
— Так.
— Це ж пряме порушення Переяславських статей! — не втримався від репліки Немирич, проте Виговський зреагував миттєво:
— Пане генеральний писарю! Будеш казати, коли тебе спитають, а не коли тобі заманеться!!!
— Перепрошую, ясновельможний, — Юрій відступив на крок і трохи вклонився на знак каяття.
— Гаразд, вибачаю, — і гетьман кивнув посланцеві: — Що ж, усе це ми з’ясували. А підкажи-но тепер от що: коли саме Барабаш з’явився у розташуванні війська князя Ромодановського?
— П’ятнадцятого червня.
Було помітно, що репліка Немирича й різка реакція на неї Виговського трохи спателичили гінця, але він намагався триматися гідно, як і належало у присутності самого пана гетьмана.
— Отже, п’ятнадцятого червня?
— Так, ясновельможний.
— А сьогодні у нас двадцять дев’яте червня, я не помилився?
— Не помилились, ясновельможний.
— Добре… Отже, відтоді, як бунтівний кошовий отаман Барабаш з’явився у розташуванні війська князя Ромодановського, минуло рівно два тижні. За цей час воєвода встиг написати повідомлення до Москви й отримати звідти відповідь. А мабуть, що й почав її виконувати… Я нічого не наплутав, усе вірно кажу?
— Все вірно, ясновельможний.
— А чому ж мені про все це тільки зараз повідомляють?!
Тепер Виговський не приховував свого гніву. Намагаючись зберегти гідність, як і раніше, посланець розвів руками, знизав плечима й мовив:
— Ясновельможний пане гетьмане, я прибув до Чигирина якомога швидше, по дорозі ніде на жодну хвилину не затриму…
Виговський скочив із крісла, у якому сидів, так різко й несподівано, що гонець замовкнув на півслові, й проскреготав:
— Та це просто бозна-що!!! Тут до Чигирина скакати півдня, якщо не квапитися — то цілий день! Якщо ж кульгаву кобилу під хвіст цілувати після кожного шинку — щонайбільше два дні!!! А ти мені оце розповідаєш, що сталося два тижні тому?! Оце так шишацький сотник служить мені, своєму гетьманові?!
— Ясновельможний, я…
— Помовч!!!
Посланець розсудливо стулив пельку. Тоді гетьман кивнув козакові у запорошеному одязі, якого привів із собою, і той повідомив:
— Третього дня військо боярина Ромодановського отаборилося попід стінами Веприка[56], але самого князя там іще не було. Позавчора під вечір з’явився особисто воєвода, тоді його стрільці оточили укріплення. Добре, що оточення відбувалося дуже мляво й ліниво, тож я встигнув вислизнути й за наказом пана сотника помчав просто до пана гетьмана…
Це повідомлення неабияк схвилювало усіх присутніх на нараді. Але тільки-но Виговський махнув рукою, як усі слухняно замовкли. Тоді гетьман знов звернувся до посланця шишацького сотника:
— Шишаки значно ближче до Чигирина, ніж Веприк. До того ж тобі не було потреби вибиратися з оточення. Тим не менш, приїхали ви одночасно. І ти нічого не розповів мені про те, що князь Ромодановський вирушив зі своїм військом з Миргорода на північ, щоби взяти в облогу якесь місто. Кажи, але саму лише правду: ти знав про це?!
— Та щоб мені й на цьому світі, і на тому!.. — хотів побожитися гонець, але гетьман тільки рукою махнув та гукнув коротко:
55
Мурза Карач-Бей — татарський полководець, який допомагав Івану Виговському придушити повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша.