То лише оболонка, яку бачили всі, хто підписав Гадяцькі статті. Й тільки один Юрій Немирич бачив те, що було недоступне іншим: квінтесенцією як троїстої федерації, так і Великого князівства Руського мало би стати царство справедливості — втілена химера, за якою пан генеральний писар подумки ганявся протягом усього свідомого життя!
Саме на теренах колишньої Гетьманщини під дбайливим оком канцлера Немирича мали би бути ухвалені найсправедливіші у світі закони, яких світ ніколи не бачив. «Libertatem, Reverentia, Adiuva, Fratrum»[60] — ось під яким гаслом розквітнув би справжній рай на землі! З часом Велике князівство Руське почало би приваблювати з усіх усюд найкращих інтелектуалів, найвправніших ремісників, найпрацьовитіших людей. Маючи Велике князівство Руське (велике вже не тільки за титулуванням, але й за значенням серед народів світу) за взірець, почалось би перетворення решти країн.
Справжнє Боже Преображення світу!..
Для втілення цього грандіозного плану в життя не вистачало однієї лише дрібниці: Гадяцькі статті мали бути затверджені сеймом, наміченим на травень року 1659-го від Різдва Христового. Юрій з таким нетерпінням чекав травня, так щиро вірив в успіх своєї справи!..
…що реальність виявилася аж надто вбивчою. Пихаті польські магнати абсолютно не перейнялися ні запальною промовою пана генерального писаря, ані досконало-прекрасними з усіх точок зору Гадяцькими статтями. Й обкремсали їх до невпізнаності, повикидавши з тексту всі новації: і троїсту федерацію, і Велике князівство Руське, і канцлерську посаду. Коротше — геть усе, що наближало царство справедливості Божої на землі.
Після такої оглушливої поразки Немирич кілька днів поспіль прожив немовби у напівсні. З цього дивного стану пана генерального писаря вивела лише необхідність допомогти Виговському розробити план кампанії із розблокування Конотопа. Дипломатичною поразкою ясновельможний гетьман не переймався. Хоча стан генерального писаря бодай приблизно уявляв, тому про спаплюжений сеймом договір намагався не згадувати. За винятком поодиноких випадків — як-от зараз…
Утім, побачивши, як одразу ж засмутився Немирич, Виговський поквапився втішити його, як тільки міг:
— Ну, нічого, пане генеральний писарю, нічого страшного! От давай-но для початку скінчимо воювати, а тоді вже знайдемо час і сили, щоб на нових засадах Гадяцькі статті переукласти і через сейм їх таки проштовхнути! Зараз допомогти тобі не маю змоги. Сам знаєш: кляті московити Конотоп обложили, треба пана Гуляницького якось рятувати. А тому давай-но зараз обговоримо, де б нам засідки найкраще влаштувати?..
Почувши таке, Немирич спочатку здригнувся, потім спробував викинути з голови думки про жахливу поразку й мовив, трохи ніяковіючи:
— Так, ясновельможний, маєш рацію: насамперед, треба розбити армію московських зайд. Вислухай же мої міркування з цього приводу.
— Авжеж, пане генеральний писарю, слухаю тебе уважно…
Радились ще довго. А на ранок гетьманові повідомили: посеред ночі один з полонених московитських воєвод незрозумілим чином спромігся розв’язати пута на ногах і руках, після чого втік. На що Виговський лише посміхнувся. І ясна річ — нікого з охоронців не покарав.
Табір московитів жив звичайним вранішнім життям. У його частині, оберненій до обложеного міста, гармаші[61] неквапом оглядали свої гармати, підносили і купками складали біля них ядра, бо невдовзі мав розпочатися черговий обстріл. В іншій половині табору готувалися відбивати можливу атаку козацького війська. Причиною підготовки до цього стала неймовірна розповідь воєводи Якова на прізвисько «Головня», якому пощастило вирватися з ворожого полону.
Нібито звільнившись від слабко затягнутих пут, він не спішив негайно втекти до своїх, а спершу вирішив розвідати, що там і як у козацькому таборі. Отак зовсім випадково й дізнався, що особисто гетьман Виговський збирається атакувати московитське військо. Здійснити напад на військо союзників-московитів, які прибули на терени Гетьманщини, аби нагадати зарозумілому козацтву, що воно не має жодних прав розривати Переяславські статті! Понад два місяці Конотопської облоги беззаперечно доводили, що полковник Гуляницький, який засів за жалюгідним палісадом цього містечка, в жодному разі не розумів свого союзницького обов’язку. Але якщо вже сам гетьман Виговський збирається їх атакувати, тоді!..
Щоправда, з підслуханого Яковом Головнею випливало, що у козаків бракує сил для нападу, а отже, вони не впевнені у перемозі. Саме для того Виговський відклав свою атаку на кілька днів, сподіваючись за цей час назбирати по довколишніх селах та поставити під свою руку озброєних реманентом селюків. Атакуватиме, тільки коли назбирає… й якщо назбирає.