Ґамаш одягнув рукавички й почав порпатися в коробці, наче в мініатюрному смітнику. За хвилину картонна коробка була порожня, залишилася лише якась брудна маленька штука, що забилася в куток, мов покинуте в притулку для тварин цуценя. Щось коричневе, брудне й поламане. Проте не браслет. Ґамаш надів свої окуляри з напівкруглими лінзами й підняв знахідку. Вона почала розгойдуватися на його витягнутій руці. Він поривчасто вдихнув, а потім підніс предмет, що звисав із потертого шкіряного ремінця, ближче до очей, і придивився. Це був не браслет, а шкіряний ремінець. З підвіскою. Маленькою, потьмянілою, брудною голівкою орла з роззявленим дзьобом.
Ґамаш знав, що Сісі — вибаглива, одержима Сісі — ніколи не носила таку річ. Але він знав, хто її носив.
Арман Ґамаш повільно підвівся. Картини та думки неспинно змінювали одна одну. Він поклав підвіску на стіл, а потім дістав два документи: малюнок поліцейського художника і фотографію розтину тіла Елль.
Коли він уперше побачив фотографії розтину тіла Елль, він помітив пляму на її грудях. Вона була правильної круглої форми й відрізнялася за кольором від решти бруду на її тілі. Це було щось на кшталт сліду від нальоту, який з’являється на нечистому металі, коли він вступає в реакцію з потом. Щойно він побачив фото розтину, як зрозумів, що Елль носила підвіску. Дешеву прикрасу, яка, напевне, була для неї дуже дорогою.
Але були й інші докази того, що на Елль був якийсь кулон. Ззаду на шиї в неї був невеликий темний синець, ймовірно, від зламаної застібки на шкіряному ремінці. І порізи на руці. Він відправляв агента Лем’є до місії «Оулд Бруері» дізнатися, чи не пам’ятає хтось, щоб Елль носила підвіску. Там згадали про прикрасу, але ніхто не бачив її достатньо близько, щоб розгледіти, що то було. Він шукав її в коробці з речовими доказами у справі Елль, але не знайшов. Тоді він зрозумів, що, знайшовши кулон, він знайде і її вбивцю.
Що ж, кулон він знайшов. У Трьох Соснах, за сто кілометрів від крижаної монреальської вулиці, де знайшли Елль і де з неї його зняли. Як він опинився тут?
Арман Ґамаш заплющив очі, і в його уяві, мов на екрані кінотеатру, відтворилися всі події. Він побачив, як убивця бореться з Елль. Убивця хапає її за ремінець і розриває його. Елль висмикує підвіску і, коли її душать, вона стискає кулон у долоні з такою силою, що він врізається їй у руку, наче формочка для печива. Ґамаш попросив художника з поліції Квебеку з’єднати криваві крапки і спробувати відтворити прикрасу.
Ґамаш дивився на той малюнок. Художник намалював умовне коло, з вирваною частиною, і щось на кшталт шиї. Тоді мало що можна було зрозуміти, але тепер малюнок набув сенсу. Вирвана частина — то роззявлена паща роз’ярілого орла, який кричить. Решта — голова та шия.
Отже, Елль померла, затиснувши в руці свою підвіску. Чому торбешниця так цінувала кулон, що померла, так і не випустивши його? І чому вбивця не пошкодував часу, щоб вирвати в неї прикрасу?
І що було далі? Ґамаш відкинувся на спинку стільця і склав руки на животі. Усі звуки в кімнаті, у селі, у Квебеку, зникли. Він опинився у своєму власному світі, з убивцею. Тільки вони вдвох. Що той зробив і чому?
Убивця забрав із мертвої руки Елль кулон і приніс його додому. І викинув у смітник. У смітник Сісі. Ґамаш відчував, що наближається до розгадки. Усе ще було в тумані, далеко не ясно, але яскраве світло фар уже розрізало темряву. Для того щоб вирахувати вбивцю, Ґамаш мусив дізнатися мотив. Чому вбивця просто не втік? Навіщо витрачати час на те, щоб вирвати підвіску з руки Елль?
Бо то був роз’ярілий орел. Потьмяніла, брудна, дешева версія того, що він бачив на екрані раніше того вечора. На геральдичному знаку Елеонори Аквітанської, на логотипі компанії Сісі де Пуатьє та на кулоні жебрачки були однакові зображення.
Убивця забрав кулон, бо прикраса вказувала не лише на нього, вона вказувала на щось жахливіше. Вона доводила зв’язок між Елль і Сісі. їх пов’язувала не лише емблема.
Елль була матір’ю Сісі.
— Та ви що! — сказав Бовуар, простягаючи руку в рукавичці до кулона. — Якась задушена волоцюжка була матір’ю Сісі де Пуатьє?
— Саме так, — підтвердив Ґамаш, набираючи номер телефону.
— Щось я заплутався, — промовив Бовуар на радість Лем’є.
Ніколь сиділа за комп’ютером і крадькома позирала на трьох чоловіків, зайнятих розмовою. Вона бачила, як підвівшись до них приєдналася Лакост.
— Oui, allô,
— промовив старший інспектор. — Террі Мошер є? Звісно, я почекаю. — Він прикрив слухавку рукою. — Які шанси в мертвої волоцюжки й Сісі мати однакову емблему? Якщо це метелик, шанс є. Я б іще допустив квітку. Вони досить поширені. Але це? — Ґамаш жестом указав на кулон, що висів на кулаці Бовуара. — Хто з ваших знайомих носив би таку прикрасу?