Вони були на півдорозі до залізничної станції, як змовкла сирена. Бовуар не знав, що було нестерпніше: виття сирени чи пронизливе скрипіння снігу під ногами. Здавалося, ніби з кожним їхнім кроком сама земля зойкала від болю. Було чутно, як кашляють і спотикаються невидимі в темряві мешканці села, що, мов солдати-піхотинці, поспішали до бозна-якого пекла.
У Трьох Соснах тривала мобілізація.
— Одягніть це. — Олів’є вказав на пожежний одяг, що акуратно висів у відчинених шафках. Усі троє так і зробили. Незабаром приміщення заповнилося іншими добровольцями. Родина Морров, Мирна, мсьє Беліво та ще з десяток селян швидко й без паніки одягали своє спорядження.
— Ем усіх обдзвонила, автобуси вже прогріваються, — повідомила Клара. Олів’є схвально кивнув головою.
Похмурі, вони стояли біля стіни, й дивилися на величезну карту селища.
— Пожежа сталася тут. Униз по Оулд Стейдж Роуд у напрямку Сен-Ремі. Приблизно за чотири кілометри буде поворот ліворуч. Потім прямо ще з кілометр. Вулиця Трайгорн, будинок сімнадцять, це праворуч. їдьмо! Ви зі мною. — Він махнув Ґамашу та його людям і попрямував до пожежної машини.
— Це будинок Петрова. Я впевнений, — кинув Бовуар, заскакуючи в кабіну одразу за Ґамашем. Ніколь втиснулася на заднє сидіння.
— Що? — перепитав Олів’є, скеровуючи величезну вантажівку в бік Оулд Стейдж Роуд.
Решта машин поїхали слідом.
— Господи, справді! — Ґамаш повернувся до Олів’є, перекрикуючи шум. — У будинку є чоловік. Його звуть Сол Петров. Тривога може бути хибною?
— Не цього разу. Про пожежу повідомила сусідка. Вона побачила полум’я. — Ґамаш прикипів до вікна, дивлячись, як світло фар розрізає темряву ночі. Випереджаючи сяйво, вантажівка мчала засніженою дорогою.
— Мінус тридцять, — промовив Олів’є, ніби сам до себе. — Боже, допоможи нам!
У кабіні запанувала тиша, машина прискорилась, її злегка заносило на льоду та снігу. Інші машини, що обігнали їх, уже повертали.
Те, що їх зустріло, було жахливішим, ніж Ґамаш міг собі уявити. Він відчув себе паломником у пеклі. Пожежники з Вільямсбурга щойно прибули й поливали водою будинок, охоплений пожежею. Вода замерзала, не встигнувши потрапити на полум’я, застиглі бризки покривали все шаром льоду. Волонтери з брандспойтами, укриті крижаними кристалами, стали схожими на бойових ангелів. Чоловіки й жінки різного віку працювали гуртом у добре злагоджених групах. З їхніх шоломів, з одягу звисали бурульки, а необгорілі частини будинку здавалися скляними. Неймовірно красива і водночас жахлива картина заворожувала і нагадувала епізод з особливо моторошної казки.
Ґамаш вистрибнув із вантажівки й попрямував до Рут Зардо, яка стояла неподалік у костюмі начальника пожежної команди і керувала операцією.
— Скоро нам знадобиться інше джерело води, — сказала вона. — Тут десь є ставок. — Пітер і Клара обернулися в пошуках ознак замерзлого ставка, але побачили лише темряву і сніг.
— Як ми його знайдемо? — запитав Пітер.
Рут озирнулася і махнула рукою, куди йти.
— Там сусідка, вона покаже вам.
Пітер кинувся до пожежної машини і схопив механічний бур, а Рут побігла до жінки, яка стояла на самоті й руками в рукавичках затуляла рота, ніби їй загрожувала небезпека вдихнути жах, свідком якого вона була. За мить подружжя Морров і сусідка зникли з очей, лише вдалині виблискував ліхтарик.
Палаючий будинок освітлювали фари автомобілів, що заздалегідь зайняли визначені саме для цього позиції. Ґамаш одразу побачив, хто тут головний. Тепер він розумів, чому мешканці Трьох Сосен призначили Рут начальником пожежної команди. Ґамаш підозрював, що вона вже призвичаїлася жити в пеклі, тому не жахалася його. Вона діяла спокійно та рішуче.
— У будинку є людина! — гукнув він, намагаючись перекричати шум води, полум’я й гуркіт машин.
— Ні, господарі поїхали у Флориду. Я питала сусідку.
— Вона помиляється! — вигукнув Ґамаш. — Ми були тут сьогодні вранці. Будинок винайняв чоловік на ім’я Сол Петров.
Тепер він повністю заволодів увагою Рут.
— Ми повинні витягнути його звідти. — Вона повернулася й поглянула на будинок. — Ґабрі, виклич швидку.
— Уже викликав. Вони їдуть. Рут, будинок майже згорів.