Ем була шокована, на обличчі з’явився огидливий вираз.
— Mon Dieu,
то якої Він думки буде про людей?
— Ви казали, що чули ще щось, окрім цокання її чобіт?
— Вона кричала на свою дочку. Накинулася на неї. Це було моторошно.
— За що саме вона її лаяла? — запитав Ґамаш.
— За те, як вона була вдягнена. Крі дійсно була вбрана досить оригінально. На ній, здається, був рожевий сарафан. Однак насамперед Сісі причепилася до голосу Крі, її співу. Голос у дівчинки божественний. Не в тому сенсі, у якому вживає це слово Ґабрі, а справді божественний. А Сісі насміхалася зі своєї дочки, принижувала її. Ні, навіть більше. Вона буквально знищувала її. Жах. Я все це чула й нічого не зробила. Нічого не сказала.
Ґамаш мовчав.
— Ми повинні були її захистити. — Голос Емілі був тихим і спокійним. — Ми всі на Святвечорі були свідками вбивства, бо так воно й було, старший інспекторе. Я не маю жодних ілюзій щодо цього. Тієї ночі Сісі вбила свою доньку, а я їй допомогла.
— Ви берете через край, мадам. Не драматизуйте докори сумління. Я знаю, що вам прикро від того, що сталося, і я згоден, щось треба було зробити. Але я також знаю, що цей випадок біля церкви не був поодиноким. Трагедія життя Крі в тому, що іншого вона й не знала. Це для неї було як сніг узимку. — Вони обоє подивилися у вікно. — Образи накладалися одна на другу, доки Крі не зникла під ними остаточно.
— Я повинна була щось зробити.
Вони на мить замовкли. Емілі дивилася на вулицю, а Ґамаш дивився на неї.
— Я чула, завтра буде хуртовина, — перервала мовчанку Емілі. — Передають штормове попередження.
— Обіцяють сильну завірюху? — Для нього це була новина.
— За прогнозом, може випасти до тридцяти сантиметрів снігу. Ви коли-небудь потрапляли в хуртовину? — запитала вона.
— Одного разу, коли їхав до регіону Абітібі[136]. Було темно, дороги були порожні. Я втратив орієнтацію. — Він знову побачив сніговий вихор у світлі фар. Тоді йому здалося, що той сліпучий стовп вбирає в себе весь світ. — Я повернув не туди й опинився в непроїзному місці. Дорога продовжувала звужуватися. Звісно, я сам винен. Я був упертим, — прошепотів Ґамаш, нахилившись до Емілі. — Ш-ш-ш… — Він озирнувся.
Емілі усміхнулася.
— Це буде нашим маленьким секретом. Крім того, я впевнена, що ніхто не повірить. І що сталося?
— Дорога ставала все вужчою і вужчою. — Він простягав уперед руки, звужуючи між ними відстань, доки його долоні не склалися, наче в молитві. — Уже майже неможливо було розгледіти дорогу, яка на той час перетворилася на звичайну стежку, а далі, — він перевернув руки долонями догори, — вона зникла, кінець. Лишився тільки ліс і сніг. Кучугури снігу до дверей машини. Ні проїхати вперед, ні повернутися назад.
— То що ж ви зробили?
Він завагався, не знаючи, що відповісти. Усі відповіді, які спадали йому на думку, були правдивими, але у правди є кілька рівнів. Він знав, про що збирається її запитати, тому вирішив, що вона заслуговує на таку ж повагу.
— Я почав молитися.
Вона подивилася на цього великого, упевненого в собі чоловіка, що звик командувати, і кивнула.
— Про що ви молилися?
Вона не відпускала його з гачка.
— Незадовго до того, як це сталося, ми з інспектором Бовуаром розслідували справу в маленькому рибальському селищі під назвою Бей де Мутон, що на північному березі річки Святого Лаврентія.
— Земля, яку Бог дарував Каїну, — несподівано сказала вона.
Ґамашеві була відома ця цитата, хоч серед його знайомих її мало хто знав. У 1600-х роках, коли дослідник Жак Картьє вперше побачив цей пустельний скелястий виступ у гирлі річки Святого Лаврентія, він записав у своєму щоденнику: «Це, напевне, та земля, яку Бог дарував Каїну».
— Можливо, мене тягне до тих, на кому лежить прокляття. — Ґамаш усміхнувся. — Можливо, саме тому я полюю на вбивць, таких як Каїн. Місцевість безплідна й пустельна; там практично нічого не росте, але для мене то майже нестерпна краса — звісно, якщо знаєш, де дивитися. Тут побачити красу легко. Вона всюди. Річки, гори, села, особливо Три Сосни. Але в Бей де Мутон краса не така очевидна. Її треба шукати. Вона в лишайнику на скелях і в крихітних, майже невидимих, фіолетових квіточках: щоб побачити їх, треба опуститися на коліна. Вона у весняному цвітінні морошки.
— Ви знайшли свого вбивцю?
— Так, знайшов.
136
Абітібі-Теміскамінг — віддалений адміністративний регіон на північному сході провінції Квебек.