Але його інтонація підказала їй, що це ще не вся історія. Не дочекавшись продовження, вона вирішила запитати.
— А що ще ви знайшли?
— Бога, — просто відповів Ґамаш. — У закусочній.
— Що він їв?
Питання було настільки несподіваним, що Ґамаш завагався, але потім розсміявся.
— Лимонний пиріг із меренгою.
— А звідки ви знаєте, що Він був Богом?
Розмова йшла не так, як її уявляв собі старший інспектор.
— Я не знаю, — зізнався він. — Він міг бути просто рибалкою. Принаймні одягнений він був як звичайний рибалка. Але він дивився на мене з іншого кутка з такою ніжністю, такою любов’ю, що я був приголомшений.
Ґамаш відчував велику спокусу опустити очі на теплу дерев’яну поверхню стола, де лежали його руки. Але Арман Ґамаш не піддався. Він дивився Емілі прямо в очі.
— Що зробив Бог? — запитала жінка тихим голосом.
— Він доїв свій пиріг і відвернувся до стіни. Мені здалося, ніби він її тер, а потім повернувся до мене з найпроменистішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив. І мене переповнила радість.
— Гадаю, вас часто переповнює радість.
— Я щаслива людина, мадам. Мені дуже пощастило, і я це знаю.
— C'est ça.[137] — Вона кивнула. — Головне — усвідомити це. Я стала по-справжньому щасливою після того, як мою сім’ю вбили. Звучить жахливо.
— Здається, я розумію, — сказав Ґамаш.
— їх смерть змінила мене. У якийсь момент я стояла у своїй вітальні, не в змозі зробити крок ні вперед, ні назад. Наче застигла. Ось чому я запитала про хуртовину. Це те, що я відчувала протягом багато місяців. Ніби заблукала в білій імлі. Безвихідь і страх. Я вже не витримувала. Я готувалася до смерті. Я не знала, як я помру, та знала, що більше не витримаю цю втрату. Я наближалася до кінця. Як ви в ту хуртовину. Заблукала, втратила орієнтацію, опинилася в глухому куті. Це, звісно, образно. Мій глухий кут був у моїй власній вітальні. Заблукала у найбільш знайомому мені, найзатишнішому місці.
— Що сталося потім?
— Пролунав дзвінок у двері. Я пам’ятаю, як намагалася вирішити, що робити — відчинити двері чи накласти на себе руки. Але дзвінок пролунав знову, і я не знаю, можливо, то була сформована соціальна навичка, але я зібралася з духом і пішла відчиняти двері. На порозі стояв Бог. У куточку його рота були крихти лимонного пирога з меренгою.
Глибокі карі очі Ґамаша розширилися від подиву.
— Я жартую. — Вона простягнула руку і, усміхаючись, на мить взяла його за зап’ястя. Ґамаш засміявся зі своєї довірливості. — Він був дорожнім робітником, — продовжила Емілі. — Йому потрібен був телефон. У руках він тримав дорожній знак.
Вона зупинилася, на мить відчувши брак сил. Ґамаш чекав. І сподівався, що на знакові не було нічого на кшталт «Кінець близько». Усе навколо поблякло й завмерло. У світі залишилися лише двоє людей — маленька, тендітна Емілі Лонґпре та Арман Ґамаш.
— Там було написано «Попереду лід».
На мить повисла тиша.
— Як ви дізналися, що то Бог? — запитав Ґамаш.
— А коли кущ, що палає, стає неопалимою купиною? — запитала Ем, і Ґамаш кивнув. — Мій відчай зник. Скорбота залишилася, звісно, але тоді я зрозуміла, що світ — це не темрява й розпач. Я відчула величезне полегшення. У ту мить я віднайшла надію. Її подарував мені незнайомець із дорожнім знаком. Це звучить смішно, я знаю, але раптом морок розвіявся.
Вона поринула у спогади, і на її обличчі з’явилася усмішка.
— Це до біса дратувало Матінку, скажу я вам. їй довелося поїхати аж до самої Індії, щоб знайти Бога, а Він весь час був тут. Вона поїхала до Кашміру, а я пішла до дверей.
— Але обидві мандрівки виявилися довгими, — зауважив Ґамаш. — А Кей?
— Кей? Я гадаю, що вона не наважилася на цю подорож, ця подорож її лякає. Думаю, що Кей багато чого боїться.
— Клара Морров зобразила вас на картині як Три Грації.
— Невже? Одного дня про цю жінку дізнаються, і світ зрозуміє, яка вона дивовижна художниця. Вона бачить те, що інші не помічають. Вона бачить у людях найкраще.
— Вона, безумовно, побачила, як сильно ви троє любите одна одну.
Ем кивнула.
— Я дійсно люблю їх. Я все це люблю.
Вона обвела очима життєрадісне приміщення бістро, вогонь, що весело потріскував у каміні, поглянула на Олів’є та Ґабрі, які розмовляли з клієнтами, на цінники, що звисали зі стільців, столів і люстр. Згадала, як одного разу, розсердившись на Олів’є, Ґабрі причепив цінника на себе й так обслуговував столики.
— Відтоді, як я відчинила двері, моє життя стало зовсім іншим. Тепер я щаслива. Задоволена. Кумедно, правда? Мені довелося потрапити в пекло, щоб знайти щастя.