— У Ел була душа пілігрима. Тоді, як решта з нас уже переказилася, Ел ставала дедалі невгамовнішою. Вона здавалася кволою, тендітною. Вразливою. Ми постійно благали її заспокоїтися.
— Ви навіть назвали свою команду з керлінгу «Віднайдіть спокій», — сказав Ґамаш. — Це була ще одна підказка. Ви говорили лише про трьох гравців, які були в команді від початку, але в команді з керлінгу їх мало бути четверо. Когось не вистачало. Коли я побачив картину Клари Морров, де ви троє в образі Грацій, мені здалося, що однієї людини бракує. У композиції була прогалина.
— Але Клара ніколи не була знайома з Ел, — сказала Емілі. — Ніколи навіть не чула про неї, наскільки мені відомо.
— Це правда, але, як ви казали, Клара бачить те, чого не бачать інші. На її картині ви втрьох утворюєте щось на кшталт вази — вона називає її посудиною. У цій посудині є розколинка. Там, де мала б бути Ел.
— Який дивовижний вірш! Рут Зардо?
— Леонард Коен. Клара використала його у своїй роботі. Вона написала його на стіні, на тлі якої зобразила вас трьох, як графіті.
— У всьому тріщина знайдеться, саме крізь неї світло ллється, — повторила Емілі.
— То що сталося з Ел? — Він пригадав фотографію розтину. Брудна, виснажена, жалюгідна стара п’яничка на столі в морзі. Зовсім не схожа на осяйну молоду жінку, яку описувала Ем.
— Вона хотіла поїхати до Індії. Вона думала, що, можливо, там її розум утихомириться і вона знайде спокій. Ми втрьох потягнули жеребки, і їхати випало Матінці. Іронія долі в тому, що Ел не дуже вподобала Індію, але Матінка знайшла там відповіді на запитання, про які вона навіть не підозрювала.
— Матінка, — промовив Ґамаш. — Беатріс Меєр. Іще один дотеп. Я запитав Клару, чому всі називають Бі Матінкою, і вона запропонувала мені з’ясувати це самотужки.
— І ви з’ясували.
— На це пішло чимало часу. До мене не доходило, поки я не подивився «Лева узимку». Тоді я зрозумів.
— Яким чином?
— MGM. Метроу, Гоулдвін, Меєр. Меєр. Вимовляється так само, як слово mère. Французькою «мати», «матінка». Беатріс Меєр стала Матінкою Бі. Тоді я зрозумів, що опинився в компанії людей, які люблять не лише книжки, а й слова. Вимовлені, написані, які розуміють силу слова.
— Коли Кей запитала, чому її батько та інші хлопці кричали «До біса Папу!», йдучи на смерть, ви сказали, що, можливо, вони знали про вбивчу силу слова. Кей відкинула цю гіпотезу, але я думаю, що ви мали рацію. Я знаю, що словом можна вбити. Я спостерігала це на Святвечір. Ви можете вважати, що я драматизую, але я бачила, як Сісі словами вбила свою доньку.
— То що сталося з Ел? — перепитав він.
Бовуар зупинив машину, та виходити не поспішав. Обігрівач був увімкнений, і сидіння в машині нагрілися. Зі стереоколонок лунала композиція La complainte du phoque en Alaska y виконанні гурту Beau Dommage[142]. Під цю пісню він обіймався й цілувався на шкільних танцях. Її завжди ставили останньою, і вона завжди доводила дівчат до сліз.
Він не хотів виходити не лише тому, що мусив залишити затишний салон, наповнений теплими й чуттєвими спогадами, а й тому, що не наважувався зайти до місця, де на нього чекали. Медитаційний центр височів у сліпучих променях ранкового сонця.
Не встиг він постукати, а двері вже відчинилися.
— Bonjour, Inspecteur.
Матінка злегка ворухнула куточками міцно стиснутих блідих вуст, але її очі не усміхалися. Бовуар відчув її напругу і розслабився. Тепер він мав перевагу й розумів це.
— Можна мені увійти? — Нізащо у світі він не назвав би її Матінкою і не поцікавився б, чому її так називають, хоча йому страшенно кортіло це знати.
— У мене склалося враження, що це місце вам не надто сподобалося, — сказала Матінка, повернувши собі перевагу над Бовуаром.
Жан Ґі ніяк не міг зрозуміти цю жінку. Вона була приземкуватою і непривабливою. Ходила перевалюючись із боку на бік. Її волосся стирчало на всі боки. Загорталася у якісь простирадла, чи то штори, чи то покривала. За всіма критеріями вона мала бути посміховиськом. І все ж у ній щось було.
— Я саме підхопив грип, коли був тут минулого разу. Вибачте, якщо поводився нетактовно. — Хоча вибачення й застрягали поперек горла, та він пам’ятав слова Ґамаша про те, що зрештою вони дають у руки козир. І з роками він помітив, що це правда. Люди відчувають перевагу, коли думають, що ви перед ними винуваті. Але щойно ви вибачаєтеся, вони перевагу втрачають. І це їх бісить.
142
Beau Dommage — квебекський рок-гурт, надзвичайно популярний у Франції та Квебеку в середині 1970-х років.