Ем відвела очі й утратила самоконтроль. Але Ґамаш знав, що їй доведеться витримати ще одне запитання.
— Коли ви дізналися, що її вбила власна донька?
Очі Емілі розширилися.
— Sacré[144], — прошепотіла вона.
Розділ тридцять п’ятий
— Ні! — заволав Бовуар, сидячи перед телевізором. — Зупиніть його! Захист, захист!
— Обережно, обережно! — Поруч із ним на дивані крутився Робер Лем’є, намагаючись керувати гравцем «Нью-Йорк Рейнджерс», який мчав по льоду хокейної арени «Новий Форум».
— Удар! — закричав коментатор.
Бовуар і Лем’є нахилилися вперед і, зціпивши руки, спостерігали, як крихітна чорна цятка відлітає від ключки нападника «Рейнджерс». Ґабрі вчепився у своє м’яке крісло, а рука Олів’є зупинилася на півдорозі до тарілки з сиром.
— Шайба у воротах! — заволав коментатор.
— Томас! Довбаний Томас! — Лем’є повернувся до Бовуара. — Скільки там йому платять? Шістнадцять мільйонів на рік, а він не здатен відбити шайбу! — Він жестом показав на екран.
— Йому платять лише близько п’яти мільйонів, — зауважив Ґабрі, ретельно накладаючи своїми величезними пальцями сир Сент-Альбре на шматок багета і намащуючи його зверху джемом. — Ще вина?
— Так, будь ласка.
Бовуар простягнув свій келих. Це був перший хокейний матч, який він дивився без чипсів і пива. Заміна сиром і вином йому цілком сподобалася. І він зрозумів, що йому цілком подобається агент Лем’є. До цього моменту він сприймав його як пересувний предмет меблів, як стілець на коліщатках. У певних випадках стане в пригоді, та з ним не заприятелюєш. Але тепер вони разом переживали цю принизливу поразку від паскудних «Нью-Йорк Рейнджерс», і Лем’є показав себе вірним і обізнаним союзником. Звісно, так само, як і Ґабрі та Олів’є. Зазвучав мотив «Хокейний вечір у Канаді», і Бовуар підвівся, щоб розім’яти ноги і пройтися. У кріслі в іншому кутку вітальні готелю сидів старший інспектор Ґамаш і дзвонив по телефону.
— Томас пропустив ще одну шайбу, — повідомив Бовуар.
— Я бачив. Він надто далеко виходить із воріт, — сказав Ґамаш.
— Це його стиль. Він залякує суперників, змушує їх бити.
— І це працює?
— Не сьогодні, — погодився Бовуар.
Він забрав порожній келих шефа і пішов. «Довбаний Томас! Я б зіграв краще!» І поки йшла реклама, Жан Ґі Бовуар уявляв себе у воротах канадців. Але не воротарем, а нападником. Йому подобалося бути в центрі уваги, вести шайбу, захекано мчати на ковзанах і бити по воротах. Чути, як рохкає суперник, коли його притискаєш до борту. Та іноді штовхнути його ліктем.
Ні, він знав себе достатньо, щоб зрозуміти, що ніколи не стане воротарем. Воротарем був Ґамаш. Той, від кого вони всі залежали, хто рятував усю команду.
Бовуар узяв наповнений вином келих, відніс назад і поставив його на столик біля телефона. Ґамаш вдячно усміхнувся.
— Bonjour? — Ґамаш почув знайомий голос, і його серце тьохнуло.
— Oui, bonjour, це мадам Ґамаш, бібліотекарка? Я чув, вам вчасно не повернули книжку.
— Мені вчасно не повернули чоловіка, а він певною мірою книжник, — відповіла вона, сміючись. — Привіт, Армане. Як твої справи?
— Елеонора Адлер.
Настала пауза.
— Дякую, Армане. Елеонора Адлер. — Рейн-Марі вимовила це ім’я так, ніби воно було частиною молитви. — Гарне ім’я.
— І гарна жінка, мені казали.
Потім він розповів їй усе. Про Елеонору, про її друзів, про Індію та про доньку. Про те, що вона була тріщиною в посудині, і про те, як вона опинилася на вулиці. Про Сісі, яку забрали з дому та яку невідомо хто виховував, яка шукала свою матір і навіть поїхала до Трьох Сосен.
— Чому вона думала, що її мати там? — запитала Рейн-Марі.
— Бо її мати намалювала три сосни на ялинковій прикрасі. На кулі лі біен. Це єдина річ, що залишилась у Сісі від Ел. їй або сказали, або вона сама здогадалася, що три сосни на кулі означали село, де народилась і виросла її мати. Сьогодні вдень ми розмовляли зі старожилами. Вони пам’ятають Аллерів. У них була лише одна дитина, донька Елеонора. Вони поїхали із села майже п’ятдесят років тому.
— Отже, Сісі купила будинок у Трьох Соснах, щоб розшукати свою матір? Цікаво, чому вона зробила це зараз? Чому не кілька років тому?