— Мені просто шкода себе. Я сумую за тобою.
— І я сумую за тобою, серденько. І так, Армане, ти вчинив правильно. Але я розумію твої сумніви. Саме вони роблять тебе великою людиною, а не твоя впевненість.
— Довбаний Томас! Ви це бачили? — Бовуар стояв перед телевізором, схопившись руками за голову й озираючись на всі боки. — Позбудьтеся його! — кричав він до екрана.
— Ким би ти хотів сьогодні бути? — запитала Рейн-Марі. — Арманом Ґамашем чи Карлом Томасом?
Ґамаш розсміявся. Він не часто дозволяв сумнівам охопити себе, та цього вечора саме так і сталося.
— Справу Арно не закінчено, чи не так? — сказала Рейн-Марі.
Агентка Ніколь, яка спускалася сходами, зустрілася з ним поглядом і усміхнулася. Кивнувши Ґамашу, вона приєдналася до інших, але вони були надто заклопотані, щоб помітити її появу.
— Non, ce n’est pas fini.[146]
Розділ тридцять шостий
Один за одним гасли вікна в будинках Трьох Сосен, і врешті-решт згасла і величезна ялинка. Село поринуло в темряву. Ґамаш підвівся з крісла. Після того як усі пішли спати, він вимкнув світло і тихо сидів у вітальні, насолоджуючись спокоєм і спостерігаючи за тим, як селяни лягають спати. Він неспішно вдягнув пальто та черевики і вийшов на вулицю. Під ногами скрипів сніг. Емілі Лонгпре казала, що на завтра оголосили штормове попередження, утім у це важко було повірити. Старший інспектор вийшов на середину дороги.
Кругом стояла тиша. Було ясно. Ґамаш закинув голову догори. По всьому небу сяяли зірки. Йому спало на думку, що ніч, напевне, — його улюблена частина доби. Коли стоїш під зимовим небосхилом, а зірки світять так, ніби Бог зупинив бурю і мільйони сніжинок зависнули в повітрі. Яскраво та радісно.
Йому не хотілося нікуди йти, і міряти кроками вулиці, щоб обміркувати справу, уже не треба було. Він отримав відповіді. Арман Ґамаш вийшов, щоб просто побути наодинці із собою посеред Трьох Сосен, посеред ночі. У тиші та спокої.
Коли наступного ранку вони прокинулися, за вікном лютувала хурделиця. Ґамаш бачив це зі свого ліжка. Точніше, він нічого не бачив. Сніг налипнув на вікно та навіть утворив невеличкий замет на дерев’яній підлозі:
сніжинки проривалися крізь відчинене вікно та приземлялися в кімнаті. У номері було морозно й темно. І тихо. Абсолютно тихо. Ґамаш помітив, що його будильник вимкнений. Він спробував увімкнути світло.
Нічого.
Електрику вимкнули. Вилізши з ліжка, він зачинив вікно, одягнув халат і капці та відчинив двері. Знизу лунали тихі голоси. На першому поверсі перед його очима постало чарівне видовище. Ґабрі та Олів’є запалили гасові лампи та свічки у високих скляних підсвічниках. Повсюди наче розлилися озерця бурштинового сяйва. Освітлене лише живим вогнем, приміщення набуло надзвичайно вишуканого вигляду. У каміні палали дрова, наповнюючи вітальню мерехтливим світлом і теплом. Ґамаш підійшов ближче. Електричне опалення не працювало, мабуть, уже кілька годин, і в будинку було прохолодно.
— Bonjour, monsieur l’inspecteur, — почувся веселий голос Олів’є. — Завдяки нашому аварійному генератору тепло знову з’явилося, але приміщення прогріється десь за годину.
І тут будинок здригнувся.
— Mon Dieu! — вигукнув Олів’є. — Надворі дуже холодно. Учора ввечері в новинах казали, що може випасти до п’ятдесяти сантиметрів снігу, майже два фути.
— Котра година? — запитав Ґамаш, намагаючись піднести годинник ближче до гасової лампи.
— За десять хвилин шоста.
Ґамаш розбудив інших, і вони поснідали, як, напевно, снідали первісні відвідувачі цього старого заїжджого двору, які прибували сюди на диліжансах. При світлі каміна. Підсмаженими англійськими булочками, джемом і café au lait.
— Ґабрі під’єднав піч і кавоварку до генератора, — пояснив Олів’є. — Світла немає, але найнеобхідніше в нас є.
Коли вони вже пробралися до свого оперативного штабу на старій залізничній станції, електрика знову з’явилася, але лампи світили слабко і блимали. Завірюха не давала їм випростатися. Нахилившись і пригнувши голови, вони намагалися триматися дороги, щоб не заблукати на короткому знайомому шляху. Сніг хльостав по їхніх похилених фігурах, пробирався в рукави й під коміри, у вуха та в кожну щілину їхнього одягу, ніби шукав незахищену шкіру. І знаходив.
Опинившись в оперативному штабі, вони розмотали шарфи, струсили сніг із промоклих шапок, трохи пооббивали від снігу черевики.
Заметіль заскочила Лакост у Монреалі, тож їй довелося провести цей день у штаб-квартирі поліції Квебеку. Бовуар просидів ранок на телефоні й нарешті знайшов фармацевта в Ковансвілі, який зробив запис у журналі про продаж ніацину за останні кілька тижнів. Жан Ґі вирішив з’їздити до аптеки, незважаючи на те, що через сніг по дорогах було майже не проїхати.