Єдине, чого не вистачало Ґамашеві, — це мотиву. Але Ем і Матінка дали йому підказку.
Крі.
Вони мали врятувати онуку Ел від монстра, який був її матір’ю. Вони чули, як співала Крі, і чули, як Сісі ображала та принижувала її. І самі бачили дівчинку.
Крі явно помирала, задихаючись під товщею жиру, страху та мовчання. Вона настільки замкнулася у власному світі, що навряд чи колись звідти вибралася б. Сісі вбивала свою доньку.
Він дивився, як найменша цятка, що рухалася посередині, опускається на землю. Дві інших спіткнулися, намагаючись її підняти, щоб пройти ще трохи. Ґамаш відчув, як тремтять його коліна, і йому захотілося впасти на сніг і поховати свій жах у долонях. Відвести погляд і не бачити, коли помруть Три Грації.
Натомість він стояв випроставшись, а сніг забивався йому під комір і в рукави, налипав на обличчя і засипав очі, якими він навіть не кліпав. Він змусив себе дивитися, як спочатку одна, а потім інша жінка опустилася на коліна. Він залишився з ними. Він знову й знову повторював молитву, ледь рухаючи потрісканими губами.
Однак якась інша думка не давала йому спокою.
Ґамаш подивився на лист, який тримав у руці, а потім знову на чорні незграбні фігури, що борсалися на снігу. На мить він застиг, приголомшений.
— Ні! — заволав старший інспектор і кинувся вперед. — Ні!
Він озирнувся на свою автівку, що вже наполовину загрузла в снігу. Як і жінки. Він побіг до машини й почав відчайдушно розкидати сніг, намагаючись дістатися дверцят.
Він знав, що вже запізно, але все одно мусив спробувати.
Розділ тридцять сьомий
Ґамаш розвернув машину і погнав її в напрямку Вільямсбурга, прямуючи до cantine[147] на вулиці Принсипаль.
— Мені потрібна допомога! — вигукнув він від дверей бістро. Усі обернули погляди на високого кремезного незнайомця, засипаного снігом, який із порога почав командувати.
— Я старший інспектор Ґамаш із департаменту Сюрте. Три жінки опинилися в пастці на озері Брюм. Нам потрібні снігоходи, щоб їх витягти.
Після хвилинної паузи з натовпу підвівся чоловік і щось пробубонів.
— Ем є качки, — почулося Ґамашеві.
Це був Біллі Вільямс.
— Я з вами! — Підвівся ще один чоловік.
Незабаром заклад спорожнів, і за кілька хвилин Ґамаш уже притискався до Біллі, а за ними вулицею Принсипаль у напрямку озера Брюм мчала ціла флотилія снігоходів.
Хуртовина стогнала й завивала. Старший інспектор напружено дивився вперед, вказував Біллі дорогу й молився, щоб за цей час жінок не засипало снігом.
— Вони десь тут! — прокричав він Біллі на вухо, закрите плетеною шапкою з відворотом.
Біллі пригальмував. За ними пригальмували й інші снігоходи, намагаючись просуватися обережно, щоб раптом не переїхати жінок. Біллі майстерно вів машину по глибокому снігу, видивляючись бодай якийсь горбок або вибоїну чи інші ознаки тіл.
— Точна механіка човен, — донеслася до Ґамаша чергова шарада Біллі, який указував на невидиму Ґамашеві цятку.
їх огортала густа біла імла. Зник Вільямсбург, зник берег, у заметілі зникли інші снігоходи. Біллі розвернув машину й попрямував навпростець до місця, що, на думку Ґамаша, нічим не відрізнялося від будь-яких інших місць на озері. Але коли вони наблизилися, з’явилися якісь контури.
Жінки впали, тримаючись одна за одну, і усіх трьох повністю засипало снігом. Але Біллі Вільямс таки відшукав їх. Він скинув рукавички, і поки Ґамаш, хитаючись, пробирався до них крізь глибокий сніг, Біллі приклав пальці до рота і свиснув. Звук свисту перекрив стогін буревію. Старший інспектор, упавши на коліна, відкопував Ем, Матінку та Кей, а Біллі свистів, і коли Ґамаш дістався жінок, до них уже тягнулися руки. Чоловіки квапливо перенесли трьох жінок до снігоходів, і за мить усі вже мчали назад у бік берега.
Ґамаш тримався за Біллі. Усе навкруги було білим. Сніг сипав і сипав, було майже неможливо дихати, а щось побачити й поготів. Звідки Біллі знав, де берег, можна було тільки здогадуватися. У Ґамаша склалося враження, що вони рухалися вглиб озера, у протилежний від берега бік. Він розтулив рота, щоб попередити Біллі, але передумав.