Ґамаш розумів, що геть не орієнтується. І розумів, що він має довіритися Біллі. Він міцно вчепився в чоловіка й став чекати, поки снігохід удариться об берег і подолає невеличкий підйом до вулиці Принсипаль. Але цього не сталося. Минуло п’ять хвилин, потім десять, і Ґамаш збагнув, що вони опинилися посеред озера Брюм. Загубилися. У заметілі.
— Де ми? — крикнув він у шапку.
— Стільці можуть червоне скло! — відповів своєю незрозумілою мовою Біллі, продовжуючи щодуху мчати вперед.
За три хвилини, які здалися Ґамашеві вічністю, снігохід врізався в горбок, і Біллі повернув ліворуч. Несподівано вони опинилися серед сосен. «Берег, ми дісталися берега!» — здивовано подумав Ґамаш. Він озирнувся й побачив вервечку інших саней, що їхали по їхніх слідах.
Біллі направив свої мотосани уздовж стежки й виїхав на вулицю, ще не розчищену від снігу, але безлюдну. Ґамаш озирнувся в пошуках своєї автівки, знаючи, що на нього чекає довга дорога до лікарні в Ковансвілі. Але Біллі поїхав іншою дорогою.
«Хай йому біс! — подумав Ґамаш. — Через нього ми заблукали на озері, і тепер один Бог знає, де ми».
— Гучномовець! — незрозуміло до чого крикнув Біллі і махнув рукою вперед.
Перед ними була величезна синя вивіска з підсвіткою «Н. Hospital»[148].
Біллі Вільямс провів їх крізь хуртовину, через озеро просто до лікарні.
— Звідки ви дізналися? — запитав Бовуар у Ґамаша, стоячи біля Кей Томпсон. Вона лежала під капельницею, під’єднана до апаратів, загорнута в сріблясту термоковдру з підігрівом і була схожа на печену картоплину. Як і її батько багато років тому, вона поглянула у вічі неминучій смерті, але не здалася.
Ґамаш дістав із кишені зібганий і промоклий папірець. Простягнувши його Бовуару, старший інспектор повернувся, щоб подивитися на Кей, і замислився над тим, якими мали бути для неї останні кілька днів, коли вона усвідомлювала, що вони майже напевно зроблять.
Бовуар сів, обережно розгорнув аркуш і розгладжував його, поки той не став знову схожим на лист. Чіткий старомодний почерк, вишукана французька. І підпис: «Емілі». Це все пояснювало. Крі нагадувала Емілі її сина Девіда. Яким він був обдарованим, як тішився, створюючи музику. Коли вони почули, як Сісі напала на Крі після різдвяної служби, вони зрозуміли, що не мають вибору. їм довелося вбити Сісі, щоб урятувати Крі.
— Це багато чого пояснює, — сказав Бовуар, закінчивши читати листа. — І складність злочину, і чому Кей стверджувала, ніби нічого не бачила. Тепер усе має сенс. Потрібні були всі троє. Матінка додала до чаю ніацин, Емілі вичікувала, коли Матінка влаштує виставу на льодовому майданчику й відволіче загальну увагу від Сісі. Кей сперлася на стілець, і він перекосився. Вони знали, що Сісі буде його вирівнювати. — Бовуар указав на лист, який лежав у нього на колінах. — Мадам Лонґпре благає вас дозволити їм убити себе, і ви збиралися це зробити.
Бовуар не був наділений даром дипломата, але зараз намагався висловитися так, щоб це прозвучало м’якше, ніж було насправді.
Ґамаш вийшов із палати невідкладної допомоги у жвавий коридор, де снували лікарі та медсестри. Відділення швидкої допомоги було забите жертвами автокатастроф, лижниками зі зламаними кістками, людьми, що постраждали від переохолодження чи обмороження під час хуртовини. Чоловіки знайшли два вільні стільці й сіли.
— Ти маєш рацію, я збирався дозволити їм померти. — Ґамаш не міг повірити в те, що він це сказав. — Ще вчора я був упевнений, що вбити Сісі могли тільки вони. Лист Ем лише підтвердив мої здогадки. Але дивлячись, як вони намагаються дістатися озера, я подумав про старійшин інуїтів, які вирушали до кригоплаву й пливли назустріч смерті, щоб урятувати своє плем’я від голоду. Вони віддавали свої життя, щоб інші могли жити. А потім були чоботи Сісі.
— Муклуки. Інуїтські чоботи. Ти ж не хочеш сказати, що до вбивства якось причетний інуїт? — І Бовуар замислився, хто б це міг бути.
— Ні. — Ґамаш усміхнувся.
— Гаразд. Отже, їх було лише троє. Я боявся, що в цьому було задіяне все село.
Коридором до них поспішав молодий лікар, витираючи руки.
— Старший інспектор Ґамаш? Я щойно від мадам Меєр. Схоже, що вона житиме. Вигляд у неї кволий, але вона міцний горішок. Звісно, у неї обмороження і помірне переохолодження. І що цікаво, урятував їх, напевно, сніг. Снігова ковдра допомогла їм зберегти тепло. А от інша жінка… ЕміліЛонґпре, здається? — Ґамаш на якусь мить заплющив очі. — Боюся, вона померла.
Старший інспектор знав це. Коли він підняв її, вона була неймовірно легкою. Він відчув, що мусить тримати її, інакше вона впаде у нього з рук. І він тримав її, промовляючи подумки всі свої молитви й намагаючись вдихнути в неї життя. Але посудина мала надто глибоку тріщину.