— Ніхто з нас не зрозумів, — сказала Клара. — Сісі нагадала мені монстра на пазуристих лапах. — Поки вона слухала Ґамаша, у її голові крутилися знайомі слова: «Зазнавши страждань, смутку, крові та смерті, лежить запечатаний у холодному камені». За іронією долі, це були рядки зі старого різдвяного гімну «Ми три мудреці».
— Я зрозумів, що жінки не могли вбити Сісі. Проте вони знали, хто це зробив, — сказав Ґамаш. Усі присутні, навіть Люсі, завмерли, не відриваючи від нього очей. — Матінка розповіла нам усе. Кей назвала нам лише своє ім’я, звання та реєстраційний номер, який насправді виявився її номером телефону. Ми не змогли витягнути з неї прямої відповіді.
Ґабрі повернувся до Рейн-Марі.
Я теж не даю йому прямих відповідей. І не варто, mon beau Gabri,[152] — промовила Рейн-Марі. За словами Матінки, Кей усе бачила, а те, що не бачила, вони з’ясували пізніше. Наприклад, вони не бачили, як Крі підсипала ніацин в чай Сісі. Але вони бачили, як дівчинка розлила за стільцем рідину для омивання скла. І Емілі помітила, як вона крутилася біля вантажівки Біллі Вільямса. Спочатку все це нічого не означало, але коли на очах Кей Крі навмисно нахилила стілець і під’єднала до нього пускові кабелі, це розпалило її цікавість, хоча вбивства вона не очікувала. Звісно, уся увага Сісі була зосереджена на подіях на льодовому майданчику, та коли вона схопила стілець і її вдарило струмом, Кей одразу збагнула, що сталося. Зрештою, вона все своє життя пропрацювала на лісозаготівлі. Вона розумілася на генераторах і кабелях. Перш ніж допомогти Сісі, Кей відчепила дроти й відкинула їх убік. У метушні їх затоптали в сніг. Поки ви всі були зайняті Сісі, Кей почала змотувати кабель. Ем побачила це й запитала, що вона робить. Кей не мала часу на довгі балачки, лише сказала, що їй потрібно віднести пусковий кабель назад до вантажівки Біллі. Емілі нічого не запідозрила.
— Отже, вони знали, що Крі вбила свою матір, — сказала Мирна. — Але чи знали вони, що й Сісі вбила власну матір?
— Ні. Не знали, доки днями я не розповів про це Ем. Ні, смерть Сісі не мала нічого спільного з її убивством власної матері. У всякому разі, не в загальному сенсі. А Матінка, напевно, сказала б, що то карма.
— Я б теж так сказала, — промовила Клара.
— Крі вбила свою матір із метою самозахисту. Вона не змогла далі терпіти біль. Таке іноді трапляється з дітьми. Вони вбивають або себе, або своїх кривдників. Емілі говорила про оманливість Крі, хоча й не в сенсі підступності. Вона мала на увазі, що Крі здавалася ніякою, без іскри таланту. Але насправді була іншою.
— Ми чули, як вона співала на Святвечір, — сказав Олів’є. — Це було божественно.
Усі закивали.
— А ще вона відмінно вчилася. Дуже кмітлива, особливо в природничих науках. А останні кілька років вона відповідала за освітлення сцени на шкільних виставах.
— Доручення для невдах, — констатувала Рут. — Я теж відповідала за освітлення.
— Цьогоріч вони вивчали, серед іншого, вітаміни та мінерали. Комплекс вітамінів групи В. Ніацин. Вона блискуче здала семестровий іспит. Крі була озброєна всіма необхідними знаннями, щоб убити свою матір.
— Можливо, її привабила ідея страти на електричному стільці? — припустила Мирна.
— Можливо. Навряд чи ми колись дізнаємося. Вона фактично в катонічному ступорі.
— Отже, ви знали, що то були не Три Грації, але як ви здогадалися, що вбивцею була Крі? — запитав Пітер.
— Чобітки Сісі. Про них знали лише двоє людей. Річард і Крі. Мені хотілося вірити, що це зробив Річард. Зрештою, він був ідеальним підозрюваним.
— Чому ви так говорите? — Мирна здавалася ніби ображеною, чим одразу заінтригувала всіх присутніх. — Він заходив сьогодні до крамниці й дещо приніс. — Вона потягнулася до своєї сумочки і витягла звичайну на вигляд легку рукавичку. — Це просто фантастика. Ось, дай мені! — Вона махнула рукою в бік розгорнутої книжки у твердій палітурці. Потім вона надягла рукавичку і взяла книжку в руку. — Погляньте. Її легко тримати. Він щось зробив із рукавичкою, якось зміцнив її. Коли ти вдягаєш її, тверда обкладинка раптом здається навіть легшою, ніж м’яка.
— Дай-но я спробую, — попросила Клара. Так і було, книжка легко трималася на долоні, напружувати руку й докладати зусиль було зовсім не потрібно. — Фантастика!