— Він чув, що ми не любимо твердих обкладинок, тож і винайшов таке знаряддя. — Мирна передала книжку Рейн-Марі, яка подумала, що, можливо, Річард Лайон нарешті створив щось корисне і навіть прибуткове.
— Він закохався в тебе, — проспівав Ґабрі. Мирна не відреагувала.
— Але ви весь час стверджували, що Лайон не відходив від вас ні на хвилину. — Ґамаш повернувся до Мирни.
— Саме так.
— І я повірила вам. Тож якщо вбивця не Річард Лайон, це мала бути його дочка.
— Крі дуже ризикувала, — зауважив Пітер.
— Згоден, — сказав Ґамаш. — Але вона мала перевагу. їй було байдуже. їй нікуди було йти і нічого втрачати. У неї не було ніяких планів на життя, окрім як убити свою матір.
— П’ята година. Час іти. — Рут підвелася та повернулася до Рейн-Марі. — Якби не ця зустріч, я б і далі думала, що ваш чоловік — повний ідіот.
— Merci, madame. — Рейн-Марі нахилила голову в жесті, який одразу нагадав Емілі. — Et bonne année.[153]
— Сумніваюся, що він принесе щастя.
Рут накульгуючи вийшла з кімнати.
Річард Лайон сидів у майстерні в підвалі, мудруючи над своєю «Рукою для твердої палітурки», як він її називав. Поруч на верстаку лежала різдвяна листівка, яку він отримав із ранковою поштою. Листівка була від Сола Петрова, який вибачався за роман із Сісі.
Далі він повідомляв, що в нього була плівка зі знімками Сісі, що компрометували її, яку він вирішив спалити того ранку. Він зберігав плівку з наміром шантажувати її, якщо вона розбагатіє, навіть думав шантажувати й Лайона. Але нещодавно в ньому прокинулося сумління, яке, як він думав, назавжди його покинуло, і тепер він хотів сказати Лайону, що він дуже шкодує. Насамкінець Петров висловлював сподівання, що одного дня вони зможуть стати якщо не друзями, то принаймні приятелями, оскільки майже напевно будуть сусідами.
Лайона здивувало, наскільки важливим виявився для нього цей лист, і він подумав, що, можливо, вони з Петровим могли б таки стати друзями.
Прямуючи до своєї автівки, що стояла біля бістро, Ґамаш і Рейн-Марі зіткнулися з агентом Робером Лем’є.
— Я планую зустрітися з суперінтендантом Бребо, — сказав Ґамаш, потиснувши молодому чоловікові руку і відрекомендувавши Рейн-Марі, — і просити його призначити вас у відділ убивств.
Лем’є ледь рота не роззявив від подиву.
— Боже мій, сер! Дякую вам, дякую! Я вас не підведу.
— Я знаю, що не підведете.
Лем’є допоміг йому відчистити від снігу машину, поки Рейн-Марі зайшла до вбиральні в бістро.
— Бідолашна мадам Зардо! — Лем’є вказав шкребком для прибирання снігу на Рут, яка сиділа на своїй лаві на сільській луці.
— Чому ви так кажете?
— Вона ж п’яниця. Один із селян назвав це її пивною прогулянкою.
— А ви знаєте, що таке пивна прогулянка?
Лем’є вже збирався сказати «так», але потім замислився. Можливо, він щось переплутав, неправильно зрозумів. Поквапився з висновком. І він похитав головою.
— Я теж не знав. — Ґамаш усміхнувся. — Мирна Ландерс мені пояснила. У Рут Зардо була собака, на кличку Дейзі. Я зустрічав Дейзі. Вони були нерозлучні. Дві облізлі старі леді, які кульгали й невдоволено гарчали все своє життю. Минулої осені Дейзі ослабла і втратила чуття орієнтації. Ось-ось мав настати кінець. І Рут повела свою стару подругу на останню пообідню прогулянку. Була п’ята година. Вони поплелися до лісу, куди ходили щодня. Рут узяла із собою рушницю і, коли Дейзі відвернулася, застрелила її.
— Але це жахливо!
— Це називається «пивна прогулянка», бо більшість фермерів перед тим, як приспати своїх домашніх улюбленців, беруть із собою упаковку з дванадцяти банок пива й напиваються. Рут була твереза. То був акт любові, милосердя та неабиякої мужності. Пізніше Олів’є з Ґабрі допомогли їй поховати Дейзі під цією лавою. І щодня о п’ятій годині Рут відвідує Дейзі. Як Грейфраєрс Боббі[154].
Лем’є не знав, про кого йдеться, але він зрозумів, що помилився.
— Ви маєте бути обережними з висновками, — зауважив Ґамаш. — Я розраховую на вас.
— Даруйте, сер. Я старатимуся.
У штаб-квартирі Сюрте задзвонив телефон, і суперінтендант швидко підняв слухавку. Це був дзвінок, на який він чекав.
— Ви добре попрацювали, — сказав він, вислухавши співрозмовника.
— Мені це не подобається, сер.
— А ви думаєте, мені подобається? Мені огидно. Але це треба зробити.
154
Грейфраєрс Боббі — скай-тер’єр, який жив в Единбурзі в середині XIX століття. Відомий тим, що впродовж 14 років, аж до своєї смерті, охороняв могилу свого господаря.