Спокій — не те слово, яке можна було б застосувати до Сісі де Пуатьє, попри її незворушний, застиглий вигляд.
Вона запропонувала книжку всім, починаючи з провідних видавництв Нью-Йорка і закінчуючи видавництвом Réjean et Maison des cartes y Сен-Полікарпі, невеличкому містечку, розташованому вздовж шосе між Монреалем і Торонто. Усі вони відповіли відмовою, одразу визнавши рукопис за мляву мішанину безглуздих методів самодопомоги, загорнуту в напівфабрикати буддистських та індуїстських учень і видану жінкою, чиє фото на обкладинці мало такий вигляд, ніби вона збиралася з’їсти своїх дітей.
— Кляті невігласи, — обурливо казала вона Солу у своєму монреальському офісі того дня, коли отримала партію листів із відмовами. Вона рвала їх на клапті й кидала на підлогу, готуючи роботу для прибиральниці. — Цей світ заплутався, скажу я тобі. Люди жорстокі й байдужі, вони намагаються надурити одне одного. Немає ні любові, ні співчуття. Це, — вона із силою розсікала книжкою повітря, наче тим древнім міфічним молотом, що прямує до невблаганного ковадла, — навчить людей, як знайти щастя.
Її голос був низьким, слова тіпалися під вагою отрути. Вона взялася сама видавати свою книжку, намагаючись встигнути надрукувати її до Різдва. І хоча в книжці багато говорилося про світло, той факт, що вона вийшла у світ у день зимового сонцестояння, здавався Солу цікавим та іронічним. Найтемніший день року.
— Хто її опублікував, нагадай? — не міг вгамуватися Сол.
Вона мовчала.
— О, я згадав, — глумився він, — ніхто не хотів її друкувати. Це, мабуть, було жахливо.
Він зупинився на мить, роздумуючи, чи варто повертати вже встромлений ніж. А-а, яка в біса різниця?
— Що ти відчувала?
Йому здалося чи вона здригнулася?
Але Сісі й далі красномовно мовчала, обличчя її залишалося незворушним. Усього, що не подобалося Сісі, не існувало. Включно з її чоловіком та донькою. Включно з будь-якими неприємностями, будь-якою критикою, будь-якими різкими словами, які не належали їй, будь-якими емоціями. Сол знав, що Сісі жила у своєму власному світі, де була досконалою, могла приховувати свої почуття та невдачі.
Він ставив собі питання, скільки часу мине, перш ніж її світ вибухне. Він сподівався, що опиниться поруч, щоб побачити це. Але не надто близько.
Вона казала, що люди жорстокі й байдужі. Жорстокі й байдужі. Насправді не так уже й давно, перед тим як підписав контракт як фотограф і коханець Сісі, він вважав світ прекрасним. Щоранку він прокидався вдосвіта і крокував у день, який щойно розпочався; світ був новим, і все здавалося можливим, і він бачив, яким прекрасним був Монреаль. Він бачив людей, які усміхалися одне одному, купуючи капучино в кав’ярні, свіжі квіти чи багети. Він бачив дітей, які восени збирають опалі каштани, щоб погратися ними[3]. Бачив літніх жінок, які проходилися попідруки бульваром Сен-Лоран.
Він не був настільки дурним чи сліпим, щоб не помічати безхатьків або ж обличчя в синцях і побоях, які говорили про довгу й пустопорожню ніч і ще довший день попереду.
Але в глибині душі він вірив, що світ — прекрасне місце. І його фотографії відбивали цю думку. Вони вловлювали світло, блиск, надію. А також тіні, які, звісно, кидали виклик світлу.
За іронією долі, саме ця якість привернула увагу Сісі й спонукала її запропонувати йому контракт. Стаття в одному з монреальських журналів описувала його як «чудового» фотографа, а Сісі завше прагнула найкращого. Саме тому вони завжди винаймали номер у готелі «Рітц». Тісний, незатишний номер на нижньому поверсі без краєвиду і шарму, але в «Рітц». Щоб довести свою значимість, Сісі забирала з номера шампуні та канцелярське приладдя, так само, як колись привласнила його. І так само, як використовувала його, вона використовувала ті дрібниці, щоб донести до людей, яким було до цього байдуже, свою примарну думку. А потім врешті-решт вона б усе відкинула як непотріб. Як відкинула свого чоловіка, ігнорувала та висміювала дочку.
Світ був жорстоким і байдужим.
І тепер він у це вірив.
Він ненавидів Сісі де Пуатьє.
Сол підвівся з ліжка, залишивши Сісі милуватися її книжкою, її справжнім коханцем. Він дивився на неї, а вона, здавалося, то розпливалася, то знову набувала чітких контурів. Він схилив голову набік і подумав, чи не забагато знову випив. Але картина перед очима однаково міняла різкість, наче він дивився крізь призму на двох різних жінок: одну красиву, гламурну, життєрадісну, а іншу — жалюгідну, фарбовану білявку, всю покарбовану глибокими зморшками, висушену, жилаву й грубу. І небезпечну.
3
Мається на увазі дитяча гра «Каштани», у якій одним кінським каштаном, прив’язаним до кінця мотузочки, б’ють по інших.