І трибуни, і стільці дивилися в бік озера, на розчищену від снігу ділянку, футів зо двадцять попереду. Ґамаш попрямував уперед, намагаючись уникати надто глибокого снігу. Там він побачив довгий і вузький прямокутний льодовий майданчик із розкиданими навколо великими круглими каменями.
Керлінг.
Ґамаш ніколи не займався цим видом спорту, але дивився чемпіонати по телевізору і знав достатньо, щоб, побачивши гранітне знаряддя для керлінгу, розпізнати його. Ковзанка зараз мала моторошний вигляд, який мають усі квапливо покинуті місця. Ґамаш майже побачив, як котяться по льоду камені, почув голоси членів команди, що кличуть один одного. Лише кілька годин тому на цьому місці було повно щасливих людей. За винятком одного. Одна людина почувалася такою нещасною, їй було так кепсько й боляче, що вона мусила вбити. Ґамаш спробував уявити, що ця людина робила. Де вона сиділа? Разом з іншими на трибунах чи осторонь, знаючи, що ось-ось здійснить учинок, який назавжди відрізнить її від інших? Була вона схвильованою чи наляканою до смерті? Чи спланувала вона вбивство до останньої деталі, чи все сталося зненацька, бо її охопила така глибока лють, що вона мусила діяти? Ґамаш завмер і уважно прислухався, щоб зрозуміти, чи не почує він голос убивці, чи відрізняється він від примарного сміху дітей і перегукувань товаришів по команді.
Але він не чув. Поки що не чув.
А може, то були не голоси, а лише вітер, що віяв поверхнею озера, здіймаючи сніг і вкладаючи його в маленькі застиглі хвилі.
Техніки розгортали навколо місця злочину жовту стрічку, фотографували кожен сантиметр місцевості та збирали все, що було схоже на доказ. Вимірювати, пакувати і знімати відбитки пальців — нелегке завдання за мінус десяти за Цельсієм. Ґамаш знав, що вони працюють із часом наввипередки. Минуло майже дві з половиною години, три години від моменту вбивства, і погода погіршувалася. Працювати на будь-якому місці вбивства на вулиці було складно, надто на озері посеред зими.
— Як тут можна було вбити когось електричним струмом? — обурено запитав Бовуар. — Що кажуть свідки?
— Керлінг почався близько десятої, — відповів Лем’є, зазирнувши у свій блокнот. — Може, о пів на десяту, коли люди вже зібралися. Майже всі були на трибунах, окрім жертви та ще однієї жінки — вони сиділи на тих стільцях.
— Жертва на тому, що перекинутий? — запитав Бовуар.
— Я не знаю. — На думку Лем’є, це зізнання дорівнювало смерті, та, хоч як дивно, саме зараз Ґамаш уперше подивився на нього з більш ніж увічливою зацікавленістю. — Першою зрозуміла, що щось не так, інша жінка, яка сиділа там. Вона закричала, але спочатку ніхто нічого не почув через галас на ковзанці.
— Під час гри виникла колотнеча? — недовірливо запитав Бовуар. Єдиною колотнечею, яку він міг собі уявити, була тиснява серед охочих покинути майданчик.
— Гадаю, хтось зробив влучний кидок, — відповів Лем’є.
— Краще без здогадок, — тихо зауважив Ґамаш.
— Так, сер.
Лем’є опустив голову і намагався не мати надто засмученого вигляду через звичайне зауваження. Він не хотів здатися нетерплячим школярем. Момент вимагав обережності. Важливо було справити правильне враження.
— Щойно люди зрозуміли, що сталося, вони спробували реанімувати мадам де Пуатьє. Тут були члени добровільної пожежної команди.
— Разом із Рут Зардо? — запитав Ґамаш.
— Звідки ви знаєте?
— Я зустрічався з нею під час останнього розслідування. Вона досі очолює добровільну пожежну команду в Трьох Соснах?
— Так, сер. Вона була тут разом з іншими. Олів’є Брюле, Ґабрі Дюбо, Пітер і Клара Морров…
Ґамаш усміхнувся, почувши ці імена.
— Вони зробили штучне дихання, потім поклали жертву на вантажівку, що стояла поруч, і відвезли її в Ковансвіль, де її визнали мертвою.
— Як лікар дізнався, що її вбили струмом? — запитав Бовуар.
— Опіки. На руках і ногах були сліди від опіків.
— І ніхто нічого не помітив, коли робив їй штучне дихання? — засумнівався Бовуар.
Лем’є був уже достатньо навчений, тож промовчав. За мить він продовжив.
— У мадам де Пуатьє були чоловік і донька. Вони були тут і поїхали з нею до лікарні. У мене є їхні імена та адреса.
— Скільки людей бачили, як це сталося? — поцікавився Ґамаш.
— Близько тридцяти, може, більше. Це був щорічний товариський матч. Перед цим відбувся благодійний сніданок у Легіон-Холі.