Для Рут Зардо слово «нудний» було чи не найбільшою образою. Воно стояло нарівні зі словами «добрий» і «милий».
— Що сталося на керлінгу? — запитав Ґамаш.
Здавалося, розмова про сім’ю Сісі розлютила Рут. Вона стала ще різкішою і грубішою.
— Вона померла.
— Нам знадобиться докладніша відповідь, — не вгавав Ґамаш.
— Команда Ем, як завжди, програвала. А потім померла Сісі.
Рут відкинулася на спинку стільця й подивилася на Ґамаша.
— Не грайте зі мною в ігри, мадам Зардо, — сказав він доброзичливо, із цікавістю споглядаючи за жінкою. — Нам справді доведеться починати все знову? Невже вам це ніколи не набридає?
— Що? Злість? Злість не гірша за це. — Вона підняла свій келих, глузливо вітаючи Ґамаша.
— Але чому ви злитеся?
— А вас хіба вбивство не злить?
— Але вас дратує не вбивство, — сказав він задумливо, майже лагідно. — Принаймні не тільки. Є ще дещо.
— Розумний хлопчик. Б’юся об заклад, у школі тобі говорили це багато разів. Котра година?
Ґамаша, здавалося, не збентежила різка зміна теми. Він подивився на годинник.
— За чверть п’ята.
— Я маю йти за кілька хвилин. У мене зустріч.
— Що сталося на керлінгу? — Ґамаш спробував удруге.
Лем’є затамував подих. Він не знав чому, але цей момент здавався йому важливим. Стара поетеса дивилася на Ґамаша. Її обличчя, уся її постава були сповнені ненависті. А Ґамаш не зводив із Рут відкритого, задумливого і незворушливого погляду.
Рут Зардо кліпнула очима. Буквально. І Лем’є здалося, що, заплющуючи очі, вона лютувала, а розплющила наче в іншому світі. Принаймні в іншому настрої. Вона глибоко вдихнула і трусонула сивим волоссям. І ледь усміхнулася.
— Ви пробуджуєте в мені все найгірше, старший інспекторе.
— Ви хочете сказати, що збираєтеся стати порядною?
— Боюся, що так.
— Прошу вибачення, мадам.
Ґамаш миттєво підвівся зі свого пластикового стільця і вклонився. Вона схилила голову в його бік.
Лем’є не був упевнений, що саме сталося. Він думав, що це, можливо, якийсь дивний англо-саксонський код, танець агресії та покори. Таке нечасто траплялося на франкомовних зустрічах, принаймні за його обмеженого досвіду. Французи, на його думку, були значно відкритішими у своїх почуттях. А от англійці… Вони були нещирими. Ніколи не знаєш, що вони думають, а зрозуміти їхні почуття годі й сподіватися!
— Я була на трибуні, сиділа поруч із Ґабрі. Матч уже деякий час тривав. Ем програвала. Бідолашна Ем постійно програє. Справи пішли так кепсько, що зрештою вона назвала свою команду «Віднайдіть спокій». Раптом Ґабрі штовхнув мене в бік. Хтось крикнув, що стався нещасний випадок.
Рут описувала їм сцену, прокручуючи її в голові. Вона розгойдувалася назад-уперед, намагаючись чітко відтворити картину того, що спричинило метушню. Усі ті громіздкі парки, шапки та шарфи, що закривали їй огляд, потім трибуни, що порожніли, люди, які спочатку повільно потяглися, потім пришвидшили крок і, нарешті, побігли до натовпу, що збирався біля перекинутого стільця.
Рут пробивалася крізь юрбу з криками «Поступіться начальнику пожежної команди! Геть із дороги!», очікуючи побачити на снігу Кей.
Звісно, пожежі не було, та Рут і не очікувала її побачити. Проте вона давно зрозуміла, що більшість людей, хоч і стверджують, що ненавидять владу, насправді прагнуть, щоб хтось узяв на себе відповідальність. Хтось, хто скаже, що їм робити.
Сісі лежала на спині. Мертва. Рут одразу це зрозуміла. Але вона все одно повинна була спробувати.
— Олів’є, ти робиш масаж. Пітере… Де Пітер Морров?
— Тут, тут. — Пітер продирався крізь натовп, пробігши через озеро, від майданчика для керлінгу. — Що трапилося?
— Ти робиш їй штучне дихання з рота в рот.
Треба віддати належне — Пітер не вагався. Він упав на коліна поруч з Олів’є, готовий розпочинати. Обидва чоловіки дивилися на Рут. Але вона мала віддати ще один наказ.
— Ґабрі, знайди її чоловіка. Кларо?
— Я тут.
— Знайди дочку.
Потім вона повернулася до них спиною, упевнена, що її накази будуть виконані, і почала відраховувати ритм.
— Ви знали, що з нею сталося? — Ґамаш повертав її з минулого в теперішнє.
— Гадки не мала.
Чи то йому здалося, чи її суворі очі збентежилися? Він почекав якусь мить, але Рут мовчала.
— Що відбувалося потім?
— Біллі Вільямс сказав, що його вантажівка готова і ми повинні перенести її туди. Хтось уже подзвонив у лікарню, але швидка приїхала б за двадцять хвилин плюс двадцять хвилин на дорогу назад. З Біллі було швидше.