Він дістав свій нотатник і на пронизливому холоді записав два уроки. Потім почекав, чи не скаже шеф чогось іще. Проте Арман Ґамаш, здавалося, застиг на місці. Шапка й рукавички вже були на ньому, але сам він був ще не готовий рухатися далі. Він пильно вглядався у щось удалині. Щось за межами чарівного села, за межами Рут Зардо та її різдвяних ялинок у яскравих вогнях. Він вдивлявся у щось у темряві.
Коли агент Робер Лем’є придивився уважніше і дав очам час звикнути до темряви, то помітив обриси чогось ще темнішого за ніч. Будинок на пагорбі з видом на село: Лем’є вдивлявся, і темрява, здавалося, набувала форми: на тлі темного неба і темного соснового лісу з’явилося зображення веж. Над одним із димарів він помітив легкий дим, що одразу ж, наче привид, потягнувся до лісу.
Ґамаш перевів подих, видихнувши білу хмарку пари, повернувся до юнака, що стояв поруч, і всміхнувся.
— Готові?
— Так, сер.
Лем’є не знав чому, але раптом йому стало трохи лячно і водночас дуже радісно, що з ним поруч Арман Ґамаш.
На вершині пагорба агент Лем’є зупинив машину біля снігової кучугури, сподіваючись, що залишив достатньо місця, аби шеф зміг висісти.
Місця було достатньо, Ґамаш вийшов із автівки, якусь мить постояв, оглядаючи великий темний будинок, а потім рішуче покрокував довгою стежкою до неосвітлених вхідних дверей. Старий будинок Гедлі наближався, і Ґамаш намагався відігнати від себе враження, що той спостерігає за ним — жалюзі на вікнах були напівопущені й нагадували очі кобри.
То була химера, але властивість своєї уяви створювати химерні образи він уже давно прийняв і навіть заохочував. Іноді вона допомагала. Однак іноді завдавала болю. Ґамаш не був упевнений, як станеться цього разу.
Зсередини будинку Річард Лайон спостерігав за двома чоловіками, які наближалися. Одразу було зрозуміло, хто з них головний. Він не тільки йшов першим, а й мав вигляд людини, наділеної владою. Цю якість Лайон швидко помічав в інших, здебільшого тому, що в нього вона була повністю відсутня. Інший чоловік був нижчим, стрункішим і рухався пружною ходою, яка властива молодим.
Глибокий вдих. Опануй себе. Будь чоловіком. Будь чоловіком. Вони вже майже підійшли до дверей. Чи піти й відчинити до того, як вони підійдуть? Чи почекати, поки подзвонять? Чи не буде неввічливим змушувати їх чекати? Чи не викаже він своє занепокоєння, якщо швидко відчинить двері?
Думки Річарда Лайона шалено змінювали одна одну, а тіло застигло. Це був його природний стан. У нього був дуже спритний мозок і вкрай вайлувате тіло.
Будь чоловіком. Міцно потисни руку. Подивися йому в очі. І говори грубіше. Лайон почав мугикати, намагаючись налаштувати свій голос нижче від сопрано. Позаду нього в похмурій вітальні, втупивши погляд перед себе, сиділа його дочка Крі.
І що тепер? Зазвичай у такий момент Сісі говорила йому, що саме робити. «Будь чоловіком! Опануй себе!» Він зовсім не здивувався, почувши її голос. Він майже заспокоївся.
Боже, який нікчема!
Він майже втішився. Проте було б корисніше, якби вона сказала щось конструктивне, на кшталт «Іди відчини двері, ідіоте» або «Сядь і нехай вони зачекають. Господи, невже я все маю робити сама?».
Пролунав дверний дзвінок, і в Річарда Лайона душа заховалася в п’яти. «Що за ідіот! Ти знав, що вони там. Слід було піти до дверей і відчинити їм, коли вони наближалися. Тепер вони подумають, що ти нечемний. Боже, який нікчема!»
Арман Ґамаш стояв у дверях, Лем’є за ним. Старший інспектор намагався не згадувати, коли він був тут востаннє, і сприймати старий маєток Гедлі як звичайну будівлю. А будівлі, казав він собі, це лише матеріали. Цю споруду звели з тих самих матеріалів, що і його власну домівку в Утремоні. У цьому місці не було нічого особливого. І все ж будинок, здавалося, стогнав і здригався.
Арман Ґамаш випростався, розправив плечі й підвів голову. Дідько б його вхопив, якщо він збирається дозволити будівлі взяти над собою гору. І все ж частина його почувалася шестирічним хлопчиною, який наважився підійти до будинку з привидами на спір, а тепер воліє бігти додому настільки швидко, наскільки стане сил його відчайдушним ногам.
«Оце було б видовище!» — подумав він і уявив Лем’є, що спостерігає, як старший інспектор Ґамаш із криком пробігає повз нього і мчить униз до села. Краще цього не робити. Принаймні поки що.
— Може, їх немає вдома. — Лем’є з надією озирнувся навколо.
— Вони тут.
— Вітаю.
Двері раптово відчинилися, налякавши Лем’є. На порозі стояв невисокий, присадкуватий чоловік, який говорив хрипким голосом. Ґамашу його голос нагадав голос людини, яка щойно одужала від ларингіту. Чоловік прочистив горло і спробував ще раз.