— Вітаю.
Тепер голос здався вже здоровішим.
— Містер Лайон? Мене звати Арман Ґамаш. Я начальник відділу вбивств поліції Квебеку. Вибачте, що турбую.
— Я розумію, — відповів Лайон, задоволений своїм тоном і словами, які не здалися йому відрепетируваними. — Жахливий, жахливий день. Ми пригнічені, звісно. Заходьте.
Для Ґамаша це звучало, мов завчена роль. Але завчена, напевне, недостатньо добре. Чоловік добре запам’ятав слова, але тон був хибним, як у поганого актора, що грає головою, а не серцем.
Ґамаш глибоко вдихнув і переступив поріг. Він майже здивувався, виявивши, що привиди і демони не кружляють над головою і нічого руйнівного й катастрофічного не відбулося.
Натомість він опинився в похмурому передпокої. Він мало не розсміявся.
Будинок не надто змінився. Гостей у непривітному передпокої досі зустрічали темні дерев’яні панелі. Холодна мармурова підлога була бездоганно чистою. Коли вони йшли за Лайоном до вітальні, Ґамаш помітив, що ніде не видно жодних різдвяних прикрас. І бракувало світла. Кілька промінчиків тут і там, але їх було недостатньо, щоб розвіяти темряву.
— А можна ввімкнути більше ламп?
Ґамаш кивнув до Лем’є, і той швидко обійшов вітальню, вмикаючи лампи, доки в кімнаті не стало світло, навіть якось радісно. На голих стінах, там, де у старої Тіммер Гедлі висіли картини, темніли прямокутники. Ні Сісі, ні її чоловік не потурбувалися про те, щоб їх перефарбувати. Насправді нові власники, здавалося, узагалі нічого не намагалися зробити. Будинок, напевне, придбали разом із меблями. Вони були громіздкими, багато оздобленими і, як він незабаром зрозумів, украй незручними.
— Моя дочка Крі. — Лайон пройшов перевальцем уперед і вказав на огрядну дівчинку в жовтому сарафані, що сиділа на дивані. — Крі, ці люди з поліції. Будь ласка, привітайся.
Дівчинка не відреагувала.
Ґамаш сів поруч. Він помітив, що дівчинка дивиться прямо перед собою, і подумав, що вона може страждати на аутизм. Крі, безумовно, замкнулася, але ж вона щойно стала свідком вбивства своєї матері. Було б дивно, якби дитина поводилася інакше.
— Крі, мене звати Арман Ґамаш. Я з поліції. Мені дуже шкода, що так сталося з твоєю матір’ю.
— Вона завжди така, — пояснив Лайон. — Хоча Крі дуже добре вчиться в школі. Гадаю, це природно для юної дівчини. Бути похмурою, я маю на увазі.
«Усе добре, — сказав він собі, — ти його обдурив. Тільки не облажайся. Сумуй за дружиною, але підтримуй доньку. Будь чоловіком».
— Скільки років Крі?
Лем’є сів на маленький стілець у кутку і дістав свій записник.
— Тринадцять. Ні, зачекайте. їй дванадцять. Дайте-но подумаю. їй виповнилося…
Оце так!
— Усе гаразд, містере Лайоне, ми перевіримо. Гадаю, нам варто поговорити наодинці.
— О, Крі не буде заперечувати, чи не так?
Настала пауза.
— А я буду! — зауважив Ґамаш.
Слухаючи розмову й занотовуючи, Лем’є намагався дотримуватися поради Ґамаща й не робити поспішних висновків щодо цього слабкого, балакучого, тупого чоловічка.
— Крі, може, підеш нагору й трохи подивишся телевізор?
Крі продовжувала дивитися відсутнім поглядом.
Лайон злегка почервонів.
— Крі, я до тебе звертаюся. Будь ласка, піди…
— Можливо, краще нам піти в іншу кімнату?
— У цьому немає потреби.
— Ні, є, — м’яко сказав Ґамаш і підвівся. Він показав рукою вперед, пропускаючи Лайона поперед себе. Маленький чоловічок пошкандибав через передпокій до наступної кімнати. Біля дверей Ґамаш озирнувся на Крі, пухкеньку й общипану, наче курка, яку вигодовували для запікання.
Будинок досі залишався лихим.
Розділ тринадцятий
— Так, сьогодні вранці ми були на благодійному сніданку, — сказав Лайон.
— Усі троє?
— Так. — Лайон завагався.
Ґамаш чекав. Тепер вони сиділи в їдальні.
— Ми приїхали в різних машинах, я і Сісі. Вона була в гостях у колеги.
— До сніданку?
— Для неї це був дуже напружений час. Дуже важливий час. Час великих подій.
— Чим займалася ваша дружина?
— Ви не знаєте? — Лайон був щиро здивований.
Ґамаш підняв брови і похитав головою.
Лайон підвівся, вибіг із кімнати й за мить повернувся з книжкою.
— Це Сісі.
Ґамаш узяв книжку і втупився в обкладинку. Біле-білесеньке тло, посередині якого висіли чорні брови, двоє пронизливих блакитних очей, ніздрі й червона смужка губ. Хитромудро й химерно. Зображення відштовхувало. Ґамаш подумав, що фотограф, напевне, зневажав її.