Книжка називалася «Віднайдіть спокій».
Ґамаш спробував пригадати, чому ця назва здається йому такою знайомою. Він знав, що відповідь прийде до нього. Під назвою був чорний символ.
— Що це? — запитав Ґамаш.
— А, так. Вийшло не дуже вдало. Це мав бути логотип компанії Сісі. Орел.
Ґамаш подивився на чорну пляму. Тепер, коли Лайон пояснив, він зміг розгледіти орла. Голова в профіль, гачкуватий, роззявлений у крику дзьоб. Він не відвідував жодних маркетингових курсів, але припускав, що більшість компаній обирають логотипи, які свідчать про силу, творчість або довіру — про якусь позитивну якість. Цей же асоціювався з люттю. Він був схожий на роз’ярілого птаха.
— Можете залишити її собі. У нас є ще.
— Дякую. Але я все ще не розумію, що робила ваша дружина.
— Вона — це і є «Віднайдіть спокій». — Річард Лайон, схоже, не міг зрозуміти, що не все оберталося навколо Сісі де Пуатьє. — Хіба ви не чули? Дизайнерська фірма? Лі біен? М’які палітри?
— Вона виготовляла зубні протези? — спробував вгадати Ґамаш.
— Зубні протези? Ні. Будинки, кімнати, меблі, одяг. Усе. Життя. Усе це створювала Сісі. — Він широко розкинув руки, наче старозавітний пророк. — Вона була геніальною. Ця книжка — про її життя та її філософію.
— Яку філософію?
— Ну, це як яйце. Або, швидше, як фарба на стіні. Хоча, звісно, не на стіні, то лі біен. Попід стіною. Малюнок усередині. Типу того.
Ручка Лем’є зависла над блокнотом. Чи варто йому це записувати?
«Господи! — думав Лайон. — Замовкни. Будь ласка, замовкни. Ти товстий, потворний, тупий, тупий нікчема».
— Коли вона пішла з дому сьогодні вранці? — Ґамаш вирішив спробувати іншу тактику.
— Коли я прокинувся, її вже не було. Боюся, я хроплю, тому в нас окремі спальні. Але я відчув запах кави, тож, мабуть, вона саме пішла.
— О котрій годині це було?
— Близько сьомої тридцять. Коли я приїхав до Легіон-Холу десь за годину, Сісі вже була там.
— З колегою?
Він знову завагався, чи то лише здалося?
— Так. Його звати Сол, щось таке. Він винайняв тут квартиру на різдвяні свята.
— А що він робить для вашої дружини?
Ґамаш сподівався, що Лем’є зумів зберегти байдужий вираз обличчя.
— Він фотограф. Він фотографує. Це його фотографія. Чудова, чи не так? — Лайон вказав на книжку в руці Ґамаша.
— Він фотографував під час сніданку?
Лайон кивнув, його очі округлилися й набрякли, а погляд став якимось благальним.
«Але про що він благає?» — запитав себе Ґамаш.
І він раптом зрозумів: закрити цю тему.
— Чи був фотограф на матчі з керлінгу? — продовжив Ґамаш.
Лайон пригнічено кивнув.
— Ви знаєте, що це означає, чи не так?
— Це лише чутки. Мерзенна, безпідставна брехня.
— Це означає, що він міг сфотографувати людину, яка вбила вашу дружину.
— О! — здивовано промовив Лайон.
Але як Ґамаш не намагався, він не міг зрозуміти, чи був Лайон здивований-щасливий, чи здивований-переляканий.
— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитала Клара, передаючи Пітеру келих червоного вина. Вона відкинулася на спинку м’якого крісла і відсьорбнула зі свого келиха.
— Рут.
— Рут? Справді? — Клара сіла і втупилася в Пітера. Він майже ніколи не помилявся. Це була одна з його найбільш дратівливих рис. — Ти вважаєш, Рут убила Сісі?
— Думаю, якщо я надалі це повторюватиму, урешті-решт матиму рацію. Наскільки мені відомо, Рут тут єдина, хто може вбити без довгих роздумів.
— Але ж насправді ти не думаєш, що вона на таке здатна? — здивувалася Клара, хоча й не заперечила.
— Думаю. Це в її природі. Якщо вона досі нікого не вбила, то лише тому, що їй бракувало мотиву й можливості. Та вона здатна на вбивство.
— Але чи вбила б вона когось електричним струмом? Я завжди вважала, що, задумай Рут когось убити, вона зробить це тростиною, чи пістолетом, чи переїде машиною. Вона не вирізняється вишуканістю.
Пітер підійшов до книжкових шаф і почав переглядати томи — складені стосами, безладно нагромаджені, втиснуті на полиці. Він пробігав очима по назвах. Там були біографії та романи, літературна критика, книжки з історії. Багато детективів. І поезія. Чудова поезія, яка змушувала Клару наспівувати й плакати у ванні, що була її улюбленим місцем для читання поезії, оскільки більшість томів були тонкими і їх було легко тримати слизькими руками. Пітер ревнував свою дружину до слів, які приносили їй таку насолоду. Вона видавала такі звуки, ніби слова пестили її та проникали в неї, і торкалися її так, як лише він хотів її торкатися. Він хотів сам чути всі її стогони. Але вона стогнала над Гехтом, Етвудом, Енджелоу і навіть Єйтсом. Вона стогнала і мугикала від насолоди над Оденом і Плесснером. Але найбільше задоволення вона отримувала від Рут Зардо.